Їхали, бо не могли вчинити інакше: як волинські лікарі допомагали колегам на прифронтових територіях
-
-
>
-
>
-
>
6618
Допомога медикам на деокупованих та прифронтових територіях стала звичною справою для лікарень усіх областей. Активно долучилися до надання меддопомоги місцевому населенню на півдні деокупованих територій і медики з Волині.
Як зазначає начальник управління охорони здоров’я Волинської ОВА Юрій Легкодух, за програмою Міністерства охорони здоров’я вже 11 лікарів долучилися до роботи у Запорізькій, Херсонській, Миколаївській областях.
Зокрема, побували там лікарі із медзакладів Нововолинська, Любомля, Волинської обласної клінічної лікарні, Центру реабілітації учасників бойових дій Луцької міської територіальної громади, Центру первинної медико-санітарної допомоги Луцької громади та інших лікарень області. Юрій Легкодух зазначає: відправляли своїх медиків з кожного району Волині.
Для того, щоб стимулювати медиків для такої роботи, у МОЗ надають безоплатне проживання та харчування, а також – преміальні. Однак грошова компенсація – найменше, що спонукало лікарів до участі у допомозі колегам із прифронтових регіонів. Адже багато хто з них зголошується працювати в цих регіонах в межах інших волонтерських проєктів.
Про те, як, де і чим допомагали волинські медики своїм колегам – читайте у матеріалі Район.Медицина.
Лікар-анестезіолог Любомльського ТМО допомагав колегам у Запоріжжі
Майже місяць – з 21 жовтня по 21 листопада – завідувач відділення інтенсивної терапії та анестезії Любомльського ТМО Олександр Згоранець працював у одній із лікарень Запоріжжя, допомагаючи медикам рятувати життя людей.
Лікар-анестезіолог зізнається: погодився на роботу, бо хотів побачити, як працюють лікарі в екстремальних умовах, більше дізнатися про те, як виходжувати пацієнтів з різними видами поранень.
Така поїздка стала можливою в межах кампанії, яку організовують у Міністерстві охорони здоров’я для медиків, які зголошуються на роботу у заклади на прифронтових областях.
Олександр Згоранець розповідає, що над питанням про те, їхати чи ні, довго не роздумував. За декілька днів зібрався та вирушив до Запоріжжя. Діставався у місто потягом.
Працював лікар відповідно до свого профілю – у відділенні реанімації, де приймали найважчих пацієнтів. Окрім місцевих медиків, разом із ним працювали дві медсестри з Тернополя, згодом – приїхали лікарі ще й з Києва, з інституту Шалімова (анестезіолог та судинний хірург). У кожному з чотирьох реанімаційних відділень працювали завідувач, два лікарі та інтерни. Робочий день лікаря тривав з 8 до 16 години, були й вихідні.
У завдання Олександра Згоранця входив контроль стану пацієнтів у реанімації, знеболення, контроль за виконанням призначень у лікувальних процесах. Зізнається, що роботи вистачало щодня. Найважчими були дні, коли одночасно привозили більше десятка важкопоранених військових. Когось одразу спрямовували в операційні, когось – у реанімації.
«Спочатку поранених бойові медики привозять у стабпункти, а потім – до нас. Бувало, що особливо важких ми одразу приймали по «червоному коридору» – одразу в операційну, а не в оглядову. Лікарі настільки виявилися кваліфікованими, що летальність після операцій була дуже низькою: із сотні прооперованих помирали лише двоє. Пригадую, як запорізькі колеги казали, що в перші місяці навіть вони були дуже розгубленими, адже дуже мало стикалися з військовими травмами, з яких особливо небезпечні – мінно-вибухові», – розповідає лікар.
Однак за декілька місяців запорізькі медики навчилися оперувати таких пацієнтів, виробили тактику оперативних втручань, напрацювали алгоритм дій. Також лікар додає, що практика допомагати колегам на прифронтових територіях дає не тільки особистісний розвиток, а й професійний.
«У нашому регіоні ми, лікарі, звикли мати справу з побутовими травмами, максимум – зі складними травмами після ДТП. А от там найважчі пацієнти – з мінно-вибуховими травмами. Коли розривається міна чи снаряд, все тіло людини зі сторони вибуху пронизане осколками, пошматоване, адже вони потрапляють і під бронежилети, і під каску, спричиняючи важкі травми», – розповідає лікар.
Дуже багато військових було з втратами кінцівок. Але вони – стійко сприймали свій стан, казали, головне – живий.
«Що було нове для мене – це пацієнти-військові із так званим «турнікетним синдромом», коли турнікет був дуже довго накладений на кінцівку. В таких випадках йде утворення токсичних речовин в кінцівці, які можуть уразити весь організм. Внаслідок цього розвивається ниркова недостатність. Пам’ятаю, як привезли бійця з пораненням ноги, якого довго не могли вивезти з «нуля». Турнікет у нього протримався аж 29 годин (має бути не більше двох годин). Довелось ампутувати частину ноги. Однак він не шкодував, що втратив ногу. Кажуть, головне живі залишились», – ділиться лікар.
Найбільше, зізнається Олександр Згоранець, на початках дошкуляли повітряні тривоги: сирена вмикалася мінімум по п’ять разів у день. Але згодом, каже, звиклося. Під час перебування у Запоріжжі двічі були «прильоти» по місту, на щастя, обійшлося без постраждалих.
Вразила на вулицях велика кількість україномовних, особливо молоді.
«Одного разу, коли стояв біля відділення «Нової пошти», стояла жінка років 70-ти. Тут – лунає тривога. Вона й каже: «Нічого. Голод пережили, війну пережили, переживемо й росіян», – пригадує лікар її слова.
На питання, чи було важко морально, медик каже, що за свою багаторічну лікарську практику довелось побачити усякого, тож морально був готовий. Та кожен день після роботи старався годину-півтори пройтися містом, розвіятися на свіжому повітрі, бо робота – не з легких.
Лікарка-неврологиня зі Старовижівщини волонтерить щомісяця
У листопаді завершила свою третю волонтерську поїздку разом із благодійною місією «Фріда» на Херсонщину лікарка-неврологиня, медична директорка Старовижівського центру первинної медико-санітарної допомоги Ольга Маркусь.
Лікарка зізнається, що ця поїздка стала п’ятою за пів року співпраці з ізраїльсько-українською медичною спільнотою «Фріда». Разом з іншими лікарями-волонтерами спільнота організовує поїздки лікарів на деокуповані та прифронтові території, де надають допомогу місцевому населенню та тим, хто її потребує. Учасниками її є лікарі, фармацевти, студенти-медики.
«Функціонує ця спільнота з початку війни. Знайшла я її випадково, в інтернеті. Зацікавилася, подала свою заявку і таким чином уже в середині серпня поїхала в Херсонську область. Разом зі мною щоразу їздили від 20 до 30 лікарів», – розповідає Ольга Маркусь.
Поїздки були нетривалі – переважно у вихідні дні. Приймали пацієнтів і в сільських амбулаторіях, польових умовах, в інших місцях, навіть церквах. У завдання лікарки входили консультація пацієнтів із неврологічними хворобами, призначення лікування. Також «Фріда» забезпечувала місцевих широким спектром ліків, які надавали безкоштовно, в тому числі найнеобхіднішими.
Кожен лікар за поїздку міг оглянути та проконсультувати від 30 до 60 людей, зазначає Ольга Маркусь. Спільно за вихідні – це було 900-1000 консультацій лікарів-волонтерів: терапевтів, сімейних лікарів, хірургів, проктологів, гінекологів, педіатрів, отоларингологів та інших профілів.
Забезпечували медиків-волонтерів і медичною апаратурою: мобільними узд-апаратами, електрокардіорафами, працювали мобільні стоматологічні та гінекологічні кабінети. Тому обсяг допомоги місцевому населенню старалися надавати по максимуму.
Окрім того, медиків під час виїзних прийомів забезпечували харчуванням та ночівлею.
«Було дуже цікаво та корисно під час поїздок. Ми бачили, наскільки люди на прифронтових та деокупованих територіях потребували нашої допомоги, з яким нетерпінням вони нас щоразу чекали. Херсонщина – постійно обстрілюється. Часто люди не мають можливості поїхати до медзакладу за медичною допомогою, потрапити на ті чи інші обстеження, та навіть дістатися до аптеки. І ми, попри небезпеку (не раз доводилося чути обстріли та вибухи), їхали до людей. Іноді виявлялося, що деякі з них навіть потребували госпіталізації», – розповідає лікарка.
На запитання, чи відчували страх, Ольга Маркусь каже: «Страху не відчуває тільки людина без емоцій. Але ти розумієш, для чого ти сюди їдеш, і наскільки наша допомога та присутність є важливою для місцевих», – зазначає лікарка.
Ольга Маркусь намагається щомісяця брати участь у волонтерській медичній місії разом з іншими лікарями. Каже, загітувала для цього також своїх знайомих медиків. Рідні ж… просто сприйняли факт.
Надалі лікарка також планує надавати меддопомогу у південних та східних регіонах на волонтерських засадах. Зазначає, що саме такий формат виїздів на вихідних та допомоги колегам-медикам, жителям із прифронтових регіонів є для неї найбільш прийнятним, адже на більш тривалий термін відлучитися не дозволяє маленька дитина.
«Коли ти хоча б чимось можеш допомогти людям, котрі потерпають від війни – це вже невелика частка у нашу спільну Перемогу», – переконана лікарка.
Програма від ВООЗ – для допомоги медикам
Усім своїм багаторічним досвідом роботи ділився лікар-анестезіолог Волинської обласної клінічної лікарні Андрій Марунчак під час роботи у районній лікарні міста Первомайськ, що на Миколаївщині.
Потрапив він туди працювати за програмою ВООЗ «Посилення медичних закладів у районах, постраждалих від підриву дамби Каховської ГЕС».
Працював там лікар-анестезіолог з 13 жовтня по 11 листопада.
«Це звичайна районна лікарня, в якій реанімаційне відділення – на шість ліжок. Лікарів там бракувало, оскільки один лікар дуже серйозно захворів, а пацієнтів – ставало більше. Медзаклад подав заявку на Міністерство охорони здоров’я, і я погодився поїхати», – розповідає Андрій Михайлович.
Цілодобові чергування в реанімації, де в обов’язки лікаря входило стежити за станом пацієнтів, які потрапляли в реанімаційне відділення після операцій чи в ургентному порядку, присутність на операціях, надання іншої медичної допомоги – добре знайомі кожному лікарю, тож якихось особливостей у роботі, зізнається Андрій Марунчак, у Первомайській лікарні не було.
Жив у лікарняній платі, де у «ковідні» роки приймали хворих з цією інфекцією, а згодом – жили лікарі з евакуаційного госпіталю. А потім декілька палат прилаштували для медиків, котрі приїжджали на допомогу.
«Лікарня спеціалізувалася на ургентних пацієнтах із кровотечами шлунково-кишкового тракту, обслуговувала жителів самого міста Первомайськ та району. Місто Первомайськ за населенням приблизно таке, як і наш Володимир. А за час мого перебування ми прийняли у своє відділення 11 пацієнтів із гострими шлунково-кишковими кровотечами. Якщо ж пацієнт, скажімо, із черепно-мозковою травмою – везли у міську лікарню. Бувало, що на операційний стіл потрапляли і військовослужбовці», – розповідає лікар.
За допомогу колегам волинський лікар отримав подяку, яку надіслали з Первомайської районної лікарні уже після повернення Андрія Марунчака додому. У розмові зізнається, що нічого героїчного у своєму вчинку не бачить, а просто виконував свою роботу, допомагав колегам там, де це було найбільш необхідно.
Окрім Андрія Марунчака, в той же період з первомайськими медиками працювали лікарі з Житомира, військовий лікар.
Така лікарська солідарність та допомога колегам на південних територіях – це не тільки можливість побачити, як працюють колеги, а й надати їм підтримку.
