Війна. До і після 24 лютого

24 Лютого 2024, 09:33
Війна. Війна. Фото Макса Левіна БЛОГ 786
Війна. Війна. Фото Макса Левіна

Мій останній перед початком великої війни допис у фейсбуці – про заняття у Мельниківському ліцеї 18 лютого 2024 року. Тоді, пам’ятаю, напруга у повітрі мало не сягала свого апогею. Якби ж то ми знали, що той пік – лише почнеться за шість днів…

Говорили тоді з дітьми про фейки (а їх перед війною ой скільки гуляло у наших соцмережах), про засоби масової інформації, як фільтрувати інформацію з інтернет-джерел, правила поведінки молодших школярів в інтернеті.

«А от зі старшокласниками розмова була вже про інше: фейки (про російську дезу, коронавірус та вакцинацію) ботоферми, дезінформація, діяльність фактчекерів, національну загрозу, розглядали фактчеки на прикладі того, що вдалося зробити нашій славній команді із Брехунця.

Ну, і, звичайно, знайомство-презентація нового проєкту «Районівців» – «Брехунець». Як знайти на сайті, для чого створили, які теми викриває – розказала. А ще – як не «купитися» на фейк, як розпізнати фейкову новину, а головне – де і як шукати правди!», – нагадав мені днями фейсбук про цю подію одним із моїх на той час рідкісних постів.

І я навіть уявити собі не могла, що за шість днів по тому вранці замість «доброго ранку» діти почують слова «Почалася війна»...

Далі за ці два роки – були інші пости. Але вже – про ту кляту війну. Про збір на рації, тепловізор, акумуляторну зарядку для кулемета, на ремонт авто для бійців 14 бригади…

Був пост про втрату. Але це – було у грудні 2022 року. Тоді дізналася про загибель сина-льотчика своєї студентської подруги. «Не стало мого Влада…» Слова, які змусили вкотре стиснутися серце та майже ніч проплакати за втраченим молодим 23-річним життям. Не могла уявити, що переживала та й тепер переживає моя подруга, бо біль від втрати дітей – найстрашніша.

Чи змінила мене війна?

Так. Змінила. Не панікувати – навчилася. Включати холодний розум – навчилася. Терпінню, самостійності, ненавидіти тих, хто приніс війну – навчилася.

­­­«Почалося… Бомблять Київ, Харків, Суми, Одесу…» Ці слова, почуті о шостій ранку, перевернули життя на «до» і «після». Потім було «Я побіг у військкомат», щоденні телефонні дзвінки після виття тривоги: «Діти, як ви?».

Цілодобовий моніторинг новин, нічні чергування на сайті, аби дати людям таку потрібну у перші тижні війни інформацію, очікування, що от-от оте жахіття закінчиться так само раптово, як і почалося…

На жаль, цього не сталося.

«24 лютого 2022 року я прокинулась о 8:30 і здивувалась чому мама не розбудила мене до школи. Побачила схвильованих батьків. Мама зі сльозами в очах сказала не зрозумілу на той час фразу: «Почалась війна...». Ми не знали що робити. Тато нагадав про терміновий запис до лікаря, і ми швиденько поїхали до Любомля. У Любомлі ми побачили колону танків, а один з них наїхав на авто, яке стояло на узбіччі. Тоді лише я усвідомила про небезпеку. У лікарні всі тільки й говорили про вторгнення, і боялися загрози зі сторони Білорусі. Дорогою додому ми побачили, як створювалися блокпости. Вдома ми не могли ні за що взятися, думку плуталися. Найбільше плакав братик.

До нас приїхали дідусь з бабусею. Вони переживали за нас. Всі були мовчазні і стурбовані. Рішення їхати закордон прийшло миттєво. Швидко зібрали речі і сіли до авто. Я вперше побачила, як плаче дідусь, коли випроводжав нас у дорогу. До Польщі ми так і не потрапили через великі черги. Ми повернулися додому».

Це спогади про перші дні війни учениці того ж таки Мельниківського ліцею, десятикласниці Юлії Цюриць. І таких спогадів про 24 лютого у наших дітей – сотні тисяч...

Хочу одного: щоб наші діти більше ніколи не прокидалися від вибухів, нестерпного звуку сирени та виття додатку «Тривога», від слів «Почалася війна».

І так хочеться почути оте омріяне «Перемога»…

Коментар
24/04/2024 Вівторок
23.04.2024
22.04.2024