Чути серцебиття рідного в грудях врятованої людини: як в Україні змінюється культура донорства

22 Серпня 2023, 11:33
Операція з трансплантації 6252
Операція з трансплантації

В Україні на сьогодні є усі умови для розвитку органної трансплантації: прийняті відповідні закони, сформували реєстр донорів, куди можуть записатись усі охочі.

Запрацювала цього року і Єдина державна інформаційна система трансплантації органів та тканин (ЄДІСТ). Та й медзаклади, у яких проводять трансплантацію органів, за кожну проведену операцію отримують чи не найбільші суми від Нацслужби здоров’я за Програмою медичних гарантій. А це означає, що пацієнтам тепер не доведеться платити за хірургічні втручання з трансплантації.

Відтак кількість операцій з пересадки органів збільшується досить суттєво. За даними Міністерства охорони здоров’я, тільки за шість місяців цього року вдалося провести 257 трансплантацій, що становить 70% від кількості таких операцій, які були виконані протягом минулого року, і понад 80% порівняно з 2021 роком.

Вагомим чинником у розвитку трансплантології, а відтак – і порятунку тисяч життів, є формування культури донорства, найбільшою проблемою якої є зміна свідомості українців та ставлення до посмертного донорства, надання згоди на вилучення органів після смерті рідних.

Підписала прижиттєву згоду про посмертне донорство

Волинська журналістка Іванна Рудишин, котра не лише підписала згоду на посмертне донорство, а й повідомила про це публічно, на власному досвіді показала та розповіла читачам, що згода стати донором – не так страшно, як дехто може собі уявляти, а «клопітка» бюрократична процедура займає усього-на-всього 10-15 хвилин.

«Насправді у мене було декілька причин дати прижиттєву згоду на донорство. Працюючи в інформаційній сфері, я знала, що є така можливість, але не знала, як це працює: скільки треба часу, як оформити, до кого, зрештою, звернутися. Найперше хотілося висловити свою позицію рідним стосовно пересадки органної трансплантації, по друге – у разі, коли зі мною щось трапиться, дати певний план дій рідним, щоб вони не брали на себе тягар прийняття рішень», – розповідає Іванна Рудишин

Іванна Рудишин підписала прижиттєву згоду на донорство
Іванна Рудишин підписала прижиттєву згоду на донорство

Ще однією причиною свого вчинку журналістка називає порятунок людського життя. Адже коли твій мозок помирає, органи можуть продовжувати жити в тілі іншої людини, рятуючи її життя.

«Маючи інформаційний важіль, певну читацьку аудиторію, хотіла найперше розповісти людям, як це працює. Наприклад, на Рівненщині, як я дізналася, було лише п’ять прижиттєвих згод на донорство. На Волині ситуація виявилась не надто кращою – десь вісім чи дев’ять згод. Хоча процедура діяла декілька років. Однак багато хто з людей узагалі не знав, що є така можливість. Інші – знали, але думали, що процедура – надто затягнута. Тому я використала можливість розповісти людям, що це – насправді просто», – розповідає Іванна Рудишин.

Журналістка переконана, що допоки в нашій країні не буде бази донорів – посмертних та прижиттєвих – в нас не запрацює система трансплантології так, як належить. 

У кожного – своя причина дати згоду на донорство

Завдяки публічному висвітленню Іванною її позиції за декілька днів до трансплант-координаторки Волинської обласної лікарні Тетяни Мигалеги звернулося восьмеро людей із прижиттєвою згодою на посмертне донорство. Сере них – журналістки Тетяна Хомич та Мирослава Ільтьо, журналіст Юрій Конкевич.

Давно задумувався про проблеми трансплантації Юрій Конкевич. Відтоді, як ще з 2020-21 років спостерігав і писав про рух закону, який відкрив дорогу трансплантології.

Пригадує, як на початку 2010 років у газеті «Сім’я і дім» колись писали про те, як багато волинян їхали у Білорусь робити трансплантації. Правда, каже, там було одне «але». Нібито все «ок»: догляд, ціни, умови…

«Але після трансплантацій люди залишалися наодинці, з, так би мовити, техобслуговуванням, а щоразу до Білорусі не поїздиш. Герої нашого матеріалу, які мали пересаджені нирки, отримали проблеми із зором, трохи допомогли тоді їм збирати кошти. Але це як крапля у морі, без налагодженої системи. Тому трансплантацію нам варто сприймати як буденну справу. І навіть особливо тим не пишатися. Пропагувати на початках – так. А ще приймати так, що будь-хто може будь-якої миті стати й донором, і реципієнтом органів від інших людей, на жаль, померлих. Якщо так налаштуватися, то якихось незручностей у побутовому плані чи психологічному такий статус не завдає. Особливо важливо у суспільстві позбутися тавра «а що в селі скажуть на таке». Вірю, що років через 10 у селі скажуть «дякую», – розповідає Юрій Конкевич.

Журналіст Юрій Конкевич
Журналіст Юрій Конкевич

Про своє рішення підписати прижиттєву згоду на донорство розповідає журналістка Тетяна Хомич. Каже, вперше про проблеми трансплантації серйозно задумалась тоді, коли почала робити сюжети для телеканалу з Ковельського МТМО, де саме активно розпочали робити ці операції. 

Пригадує, як бачила щасливі обличчя родичів, пацієнтів, відчувала неймовірну гордість за наших лікарів, відчувала певний шок від того, що трансплантації стали можливі не десь там, за кордоном, а тут, у нас… Чула про те, який важкий шлях доводиться долати пацієнтам, які потребують пересадки.

І вже тоді виникла перша думка про донорство. Однак, зізнається, тоді ще не було повної інформації, як і де це робити.

Тетяна Хомич та трансплант-координаторка Тетяна Мигалега
Тетяна Хомич та трансплант-координаторка Тетяна Мигалега

«Два місяці тому запитувала про можливість прижиттєвої згди в журналіста Андрія Гнатюка, котрий співпрацює із Волинською обласною клнічною лікарнею. А декілька тижнів тому прочитала пост Іванки Рудишин про те, що вона підписала прижиттєву згоду на донорство. Я саме була у відпустці, тому довго не вагалася. Увесь процес зайняв трохи більше півтори години: пів години доїхати до лікарні, 10 хвилин, щоб заповнити договір, і дорога додому», – розповідає Тетяна Хомич.

Як сприйняли рідні рішення Тетяни? Каже, мама поставилась з розумінням, оскільки за освітою вона – медикиня. Хоча, зізнається Тетяна, були певні побоювання, бо ж в багато хто відокремлює роль мами і роль – медика.

Послухати серцебиття померлого сина в тілі врятованої дівчинки

У липні цього року Україну сколихнула ще одна новина: вперше в країні зробили трансплантацію серця 6-річній дитині – Соломійці з Ковеля. Вона стала наймолодшою дитиною в Україні з донорським серцем. Донором для дівчинки та ще двох хлопчиків став чотирирічний Юрко з Рівного, у якого раптово стався крововилив у мозок. Мама хлопчика, медик за освітою, розповідає, що після декількох днів та численних намагань урятувати свою дитину будь-що з часом усвідомлювала вирок лікарів: «смерть мозку».

Чотирирічний Юрчик та його мама
Чотирирічний Юрчик та його мама

«Є неминучість, я знаю як це виглядає. Смерть мозку. Це лише питання часу. Те, що відбувається поряд з тілом, я точно бачила не раз. Але є альтернатива, далека не популярна в нашій країні, для більшості поза межами розуміння та сприйняття. Трансплантація. Пожертвування. Звісно, я знала, що ці операції робили в Україні, але не знала про дитяче донорство. Мого сина вже не врятувати, нарешті я це зрозуміла. І зрозуміла, що є шанс врятувати когось іншого. Ця думка міцно засіла в моїй голові. В нашій країні дуже слабка популяризація пожертв. Юра майже одразу опинився у глибокій комі, без перспектив на життя з медичної точки зору», – зазначає жінка у своєму дописі у соцмережах, коли, зрештою, за декілька днів після трансплантації наважується розповісти публічно про всі етапи, які довелось пережити «від» і «до»...

Катерина Сотникова, мама Юрка, каже, що поки що не готова говорити з журналістами про те, що сталося. Однак у дописі зазначає, що сама була ініціаторкою, звернулася до колег за допомогою у пошуку варіантів із трансплантації. У всіх її рішеннях опорою та підтримкою був і чоловік, котрий у ці дні розділив з дружиною біль втрати та допоміг вистояти у важкі дні.

Юрчик та ... Соломійка після операції
Юрчик та ... Соломійка після операції

«Зовні моє рішення виглядає божевільним і диким. Але виявилося, що я не тільки мама, але й лікар. І моє розуміння того, що відбувається, набагато ширше, ніж у тих, хто далекий від медицини», – зазначає мама Юрчика.

А коли зранку, після операції з пересадки синового серця послухала його биття у тілі Соломійки, зізнається, що вперше по-справжньому усміхнулася, адже «Серце мого сина б'ється!»

Під час операції з трансплантації серця Соломійці
Під час операції з трансплантації серця Соломійці

Що стримує українців надавати згоду на донорство? Можна виділити багато причин, зазначає Іванна Рудишин. Це, зокрема, і численні міфи про «чорну трансплантологію», на кшталт «ти не боїшся, коли потрапиш хвора в лікарню, і тебе зумисне не лікуватимуть, щоб відібрати органи», або ж дізнаються про згоду і «перестрінуть за рогом»…

Згідно із соціологічним опитуванням, ті, хто виступає проти донорства, першопричиною своїх переконань називають релігійні переконання (хоча православні священнослужителі кажуть, що порятунок життя людини - найвища цінність); другу – лікарі будуть неналежно вас лікувати через те, що ви можете бути посмертним донором; третю – на посмертних донорів можуть «полювати» треті особи заради органів.

Незгода на донорство – мінус три-чотири життя в майбутньому

Насправді, як розповідає хірург-трансплантолог Волинської обласної клінічної лікарні, керівник Центру трансплантації при Київській обласній клінічній лікарні, колишній заступник міністра охорони здоров’я Михайло Загрійчук, для вилучення органів людина має обов’язково перебувати в лікарні, а смерть мозку (може бути спричинена інсультом або травмою), обов’язково констатує не один лікар, а консиліум лікарів. Окрім того, лише після згоди родичів на донорство відомості вносять до єдиної електронної бази донорів, яка й обирає реципієнта за багатьма показниками, зокрема, сумісності.  

Лікар-хірург Михайло Загрійчук із пацієнтами
Лікар-хірург Михайло Загрійчук із пацієнтами

Довідково: Функціонал Єдиної державної інформаційної системи тансплантації (ЄДІСТ) побудований таким чином, щоб уникнути будь яких маніпуляцій та мінімізувати людський чинник під час підбору пар «донор-реципієнт». Пошук пар здійснюється автоматично за чітко визначеними критеріями на основі сумісності за медичними показниками, екстреності випадку трансплантації, наближеності лікарень, де знаходяться донор та реципієнт, та за іншими показниками.

З родичами потенційних донорів розмовляють трансплант-координатори, посади яких передбачені у медичних закладах, навіть таких, які безпосередньо не займаються трансплантацією.

«Зазвичай таку згоду ми отримуємо у 70-80% випадків. Ти пояснюєш, що людину вже не повернути, а от її органи можуть врятувати життя людям. І як правило, люди погоджуються. Звісно, є відмови. Навіть без причин. Просто «ні», тому що «ні». І на жаль, такі рішення родичів не дозволяють нам рятувати життя людей. Відмова родичів потенційних донорів – це мінус 4-5 людських життів у найближчі місяці чи навіть тижні. Люди помирають, так і не дочекавшись донорського органу», – розповідає Михайло Загрійчук.

В такому разі, зазначає трансплантолог, всю умовну відповідальність мають брати родичі. В цьому є певний морально-етичний аспект. І на сьогодні в питанні надання згоди родичам на посмертне донорство потрібно міняти «презумпцію згоди» на «презумпцію незгоди».

«Іншими словами: сьогодні родичі людини, у якої констатували смерть мозку, мають підписати згоду на вилучення органів. А презумпція незгоди має на меті інший сценарій: коли родичам пояснюєш, розказуєш про усі аспекти, але якщо вони – категорично проти – тоді підписують відмову. В такому випадку саме вони беруть на себе умовну відповідальність за те, що люди, які не отримають цих донорських органів, пізніше помруть», – каже Михайло Загрійчук.

Однак усе це потрібно робити на законодавчому рівні. Окрім того, як зазначає лікар, в таких випадках не завадила б робота психологів з родичами. Така практика поширена в інших країнах. І мова перш за все йде не тільки про те, щоб родичі дали згоду на забір органів, а про підтримку людей у скрутну хвилину. З власного досвіду Михайло Загрійчук зазначає, що сто відсотків родичів, які давали згоду на вилучення органів, легше переживали смерть близько людини. Вони розуміли, що їхні померлі рідні частково залишаються на цьому світі, коли через фонендоскоп чули їхнє серцебиття в тілі іншої. Були навіть прецеденти, коли люди, що відмовляли від трансплантації, потім не могли собі пробачити таке рішення та дуже про це шкодували.   

Як зазначають у Волинській обласній клінічній лікарні, за більш ніж рік, відколи провели першу трансплантацію, зуміли зробити три пересадки серця і 23 пересадки нирок. З цих трансплантацій нирок – більшість – родинні. Менше – від трупного донорства. Проте їх відсоток міг би бути вищим, аби родичі померлих давали дозвіл на забір органів.

За даними Міністерства охорони здоров’я, щороку в Україні близько п’яти тисяч людей потребують пересадки органів. Для них ця операція – єдиний шанс на життя. А від того, наскільки збільшаться їхні шанси на життя – уже залежатиме від свідомості та відповідальності тих, хто буде стикатися із такими ситуаціями.

Коментар
26/05/2024 Неділя
26.05.2024
25.05.2024
24.05.2024