Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Поспішаю жити». Історія лікаря Олега Самчука

20:00 09.09.2020
8576

Лікар Олег Самчук доводить, що якісна медицина – це не лише про Німеччину чи Швецію, а й про Україну.

Він здивував усю країну, вивівши медичне об’єднання у райцентрі на новий рівень.

Завдяки йому Ковельське МТМО стало першим районним медзакладом в Україні, який отримав ліцензію на трансплантологію, та першим за останні 15 років, де пересадили серце.

Останні 8 місяців Олег Самчук очолює Львівську клінічну лікарню швидкої медичної допомоги, де також втілює потужні проєкти.

Про те, як вдалося цього досягнути у 35 років, про несподіваний переїзд до Львова, трансплантологію, робочі будні, родину та інше Олег Самчук розповів «Район.Медицина».

«Батьки хотіли, щоб я був лікарем, але не головним»

У родині Самчуків багато медиків. Бабуся Олега Самчука – фельдшерка. Батько, мати, дядько, тітка, рідна сестра та дружина – лікарі.

Тато Олега, Олег Самчук старший, 28 років був головним лікарем, спочатку в Ковельській районній лікарні, потім – в Ковельському МТМО. Він став керівником у 31 рік, а зараз його «скопіював» син: Олег Самчук молодший очолив Ковельське медоб’єднання у неповні 30.

Пробув на посаді 4,5 роки, а загалом пропрацював у Ковелі 10 років.

«Мої батьки дуже хотіли, щоб я був лікарем, але не спонукали до цього, це був мій вибір. Щоправда, вони не хотіли, щоб я був головним лікарем. Мама бачила, як важко доводиться татові, розуміла, яка це відповідальність…» – розповідає Олег Самчук.

Він вирішив стати лікарем, бо переконаний, що це найблагородніша професія.

Каже, що хотів би, щоб і його діти були лікарями.

«Але не керівниками», – сміється.

Олег Самчук – уролог. Обрав саме цю спеціальність, бо на той час вона швидко розвивалась і першою перейшла на ендоскопічні та малоінвазивні операції, коли хірургічні втручання відбуваються через природні отвори або проколи в шкірі та м’язах.

«Я не розумію людей, які приходять після 6 курсу і не знають, ким вони хочуть бути. Людина має чітко визначитись і зробити це самостійно, наодинці. Відкриваючи відділення хірургії чи ангіографії, ніколи не хотів перейти зі своєї спеціальності, я фанат урології», – каже лікар.

Пригадує: батьки багато часу проводили на роботі, тож вдома старались менше говорити про робочі моменти. Попри це розмов про пацієнтів вистачало.

Настанови батьків найчастіше були пов’язані саме з пацієнтами.

«Любити і поважати людей – головна настанова матері й батька. А ще – поводитися порядно, однаково добре ставитись і до бідних, і до заможних. Люди відчувають серцем, їх не обманути. Коли у мене був двохтисячний колектив, я розумів, що на мене за ці роки дивилися чотири тисячі очей, які бачили більше, ніж я», – зауважує Олег Самчук.

«Молоді не потрібно рватись у великі міста»

Олег Самчук навчався у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького. Каже, що вчитись любив, але робив це дещо «неправильно» – за заняттями і книгами небагато часу відводив на відпочинок.

Інтернатуру проходив у Луцьку та Львові. Цей час настільки вплинув на Олега, що в нього досі особливе ставлення до інтернів.

«Все, чого я хотів навчитись, мені дозволяли. У мене була класна інтернатура, тому я зараз багато займаюсь інтернами. Даю їм всі можливості – без перешкод заходити у будь-яку точку лікарні, реалізовувати все, що вони хочуть, даю повний доступ до пацієнтів і операцій… Мене дивують лікарі, які обмежують інтернів. А хто їх полікує, коли вони ляжуть на операційний стіл, якщо вони нікого не навчили?» – каже Олег Самчук.

Для нього неприпустимо, щоб молодь «халявила». Розповідає, що студент-медик повинен проживати життя кожного відділення і окремих пацієнтів.

Тільки так він зможе зрозуміти, яким лікарем хоче стати і чи взагалі це його професія.

Олег Самчук навіть не міг подумати, що працюватиме у Львові. Мав цільове направлення у рідний Ковель, знав, що там можна реалізувати багато медичних мрій.

«У великих лікарнях ти знаєш, що тебе багато хто може підстрахувати і час від часу можеш розслабитися. А коли їдеш в невелику лікарню, мусиш справлятись сам. Розуміння, що тобі ніхто не допоможе, мотивує бути ще кращим. Тому молоді лікарі, які їдуть в райони, отримують неоціненний досвід», – розповідає гендиректор.

На його думку, молоді не потрібно рватись у великі міста, а краще попрацювати там, де важче, щоб пройти усі щаблі.

«Медоб’єднання у Ковелі розвинулося настільки, що там не було тільки робота Da Vinci»

Рішення про переїзд у Львів далось непросто. Зваживши усі фактори, Олег Самчук погодився на пропозицію мера Андрія Садового очолити Львівську клінічну лікарню швидкої медичної допомоги.

Зізнається: перші місяці було надзвичайно важко, але зрештою весь колектив вдалося об’єднати навколо однієї цілі – створити сучасну клініку, яка не буде нікому конкурентом, а матиме свій шлях розвитку.

«На посади не призначають пожиттєво. Керівники повинні змінюватись кожні 5 років. Потрібно давати іншим можливість розвиватись і робити щось ефективніше. Ковельська лікарня розвинулась настільки, що в ній не було тільки робота Da Vinci і лінійного прискорювача. Львівська лікарня в гіршому стані, тому я вирішив розвивати її», – розповідає гендиректор.

Ковельське МТМО – єдиний заклад в Україні, де підписали договори з Нацслужбою здоров’я України за 26 пакетами послуг з 27 можливих.

Олег Самчук хоче збільшити кількість пакетів і у Львівській клінічній лікарні ШМД, щоб пацієнт міг отримати максимум послуг в одному місці.

Цікаво, що в обох медзакладах однакова кількість працівників – 1800. Тільки в Ковелі така кількість людей працює в різних підрозділах медоб’єднання (лікарня, поліклініка, пологовий будинок…), а у Львові – в одному корпусі.

Олег Самчук хоче, щоб два колективи працювали разом.

«Неправильно, коли лікар прив’язаний до якоїсь однієї лікарні і працює там все життя. Я мрію, щоб медицина не мала кордонів і лікар міг надавати допомогу пацієнтам у різних закладах – не тільки в різних областях, а й країнах. Так працюють у всьому світі, це нормально, так має бути і в Україні», – ділиться гендиректор.

Мрія уже частково здійснюється: на операції й в Ковелі, і у Львові залучають фахівців з різних областей. Є співпраця з відомим кардіохірургом Борисом Тодуровим та його колегами з Інституту серця, командою Національного інституту хірургії та трансплантології ім.О.О.Шалімова тощо.



Відбувається обмін лікарями, а значить і знаннями. Все для того, аби пацієнти отримували кращу допомогу.

«Лікарня – це просто стіни. Тільки від нас залежить, чим ми їх наповнимо. Жоден апарат не допомагає врятувати життя, це роблять винятково професіонали, які працюють на ньому. Основне – люди, а ресурси і фінанси знайдуться», – переконаний Олег Самчук.

Каже, що почав працювати з Борисом Тодуровим в телефонному режимі, не бувши знайомим з ним особисто. Спитав: «Давайте зробимо…?» «Давайте», – почув у відповідь.

«Люди притягують собі подібних людей. Нас об’єднав ентузіазм», – додає лікар.

«Ми не просто пересадили нирку і серце – ми запустили систему трансплантології»

Олега Самчука запрошували працювати за кордоном. Відмовився, бо любить Україну.

Каже: «А хто тоді працюватиме в Україні, якщо всі поїдуть за кордон? Виїхати – простіше. А чому не зробити «Німеччини» в Україні? Чому не підняти нашу медицину до рівня німецької, австрійської чи швейцарської? Чим ми гірші? Ми теж так можемо. Потрібне лише бажання. Всі мрії реалізовуються».

Він мріяв пересадити нирку, однак ця мрія здійснилась не миттєво. Спершу у Ковелі довелося закрити весь спектр операцій в урології, а лише - перейти до трансплантацій.

«Ми не думали, що пересадити нирку в Україні буде так складно. Сама операція не є складною, але у нас до грудня 2019 року були проблеми з законодавством щодо трансплантації, були труднощі з документами і отриманням ліцензії. Зрештою, наша перша операція тривала 3 години, а готувалися ми до неї – рік», – розповідає Олег Самчук.

Коли відбулась перша така операція, емоції переповнювали.

До сьогодні особлива радість – бачити пацієнтів, які роками були залежні від апаратів гемодіалізу, не могли поїхати на море чи в гори, а завдяки донорським органам стали вільними.

«Ми не просто пересадили нирку і серце – ми запустили систему трансплантології. У пілотний проєкт МОЗу з трансплантології увійшло 25 медзакладів України, керівники яких сказали: «А чому МИ не можемо цього зробити?», – говорить лікар.

Він переконаний: цим не створили собі конкурентів, бо пацієнтів вистачить усім. Жоден медзаклад не здатен зробити стільки операцій, скільки потребують українці.

«Щороку Україна платить понад 1 млрд гривень іншим країнам за пересадку українцям органів чи кісткового мозку. Чому ці гроші мають іти за кордон? За ці кошти ми пролікуємо у 5 разів більше пацієнтів», – стверджує Самчук.

Менше як за рік в Україні посмертно пересадили 5 сердець, 11 нирок, 1 печінку та 1 підшлункову залозу. Остання операція була летальною, але вона також дала поштовх лікарям розвиватись.

«Трансплантологія підіймає рівень лікарень та лікарів, ми прагнемо ставати кращими, ніж були до цього. Завдяки цим складним операціям у медзакладах з’являються кращі лабораторії та операційні, краще відбувається стерилізація, догляд пацієнтів…» – каже Олег Самчук.

Змінює вона і людей – все більше українців готові заповідати свої органи для донорства. Згідно з законом в Україні діє презумпція незгоди – це коли людина може бути донором, лише якщо дасть на те згоду за життя, або таке рішення після смерті ухвалять її найближчі родичі. Поки держава не створила можливості за життя висловлювати згоду, тож рішення віддати той чи інший орган у разі смерті ухвалюють лише рідні.

«Підлеглі не можуть звикнути до мого темпу»

Олег Самчук приходить на роботу о 7:15 і працює допізна. Так – щоденно, у суботу і неділю також.

Каже, що інакше не може. Так звик. За 10 років роботи у Ковелі практично не брав відпустки.

«Люди не хворіють з 9:00 до 17:00. І в п’ятницю ввечері, і на Різдво потрібно комусь допомагати. Операції часто відбуваються вночі», – розповідає лікар.

Він думав, що коли народиться третя дитина, то проводитиме з нею більше часу. Вийшло все навпаки. У день, коли наймолодшому сину виповнився рік, його призначили на посаду гендиректора у Львівську клінічну лікарню ШМД.

Через місяць після цього почався карантин. Ще через місяць Олег Самчук забрав дружину і дітей у Львів.

Навколо себе Олег Самчук гуртує таких людей, як він сам: фанатів своєї роботи, які вірять в медицину, люблять її та не дивляться на годинник в очікуванні, коли ж закінчиться робочий день.

«Історії успіху немає. Є систематична щоденна робота, – каже лікар. – Я все роблю швидко. Поспішаю жити. Не люблю відкладати на завтра, люблю все робити сьогодні. Не хочу довготривалих проєктів. Хочу, щоб все реалізовувалось тут і зараз. Не всім подобається мій темперамент, підлеглі спочатку не можуть звикнути до нього, але потім самі вже не можуть жити інакше».

Олег Самчук продемонстрував всій країні, що таке ефективний менеджмент у закладі охорони здоров'я, але зізнається, що всього знати неможливо. Тому він радиться із різними професіоналами, які підказують ідеї для розвитку лікарні.

Зізнається, що бути керівником непросто, бо іноді доводиться казати людям «ні» чи приймати непопулярні рішення.

Разом з тим він допомагає великій кількості людей, які звертаються до нього, зневірившись в інших інстанціях чи коли не мають за що оперуватись.

«Проблем море, – каже. – Але я не люблю говорити про негатив».

«Не хочу, аби лікарня носила чиїсь прізвище»

Олег Самчук проти, щоб лікарня носила чиєсь прізвище, як це зараз популярно. Вважає, що особистий бренд розвинути легше, а от створити бренд лікарні – у рази складніше, але це саме те, до чого варто прагнути.

«У Ковелі я розвивав бренд МТМО, тепер розвиваю бренд ЛШМД. Я хочу, аби людина йшла в медзаклад не до конкретного лікаря, а щоб вона знала, що будь-який лікар у ньому надасть кваліфіковану допомогу. Якщо взяти заводи Audi, Mercedes, Volkswagen, ніхто не знає імен інженерів, але всі знають ці бренди і довіряють їм», – каже Олег Самчук.

Він також проти поєднання роботи в державній клініці з приватною практикою.

Зараз усі його зусилля спрямовані на розвиток львівської лікарні.

Відкриває нові відділення, купує обладнання, ремонтує приміщення. Створює ідеальні умови перебування для пацієнтів, щоб їх, окрім хвороби, не гнітили ще й палати та коридори.

«Коли людина хвилюється, збільшується кровоточивість, змінюється гормональний фон, знижується імунітет… За таких обставин і результат операції буде гіршим», – пояснює.

Його команда лікує багато пацієнтів з коронавірусом важких форм, але разом з тим не забуває про людей, які потребують допомоги при інфаркті, інсульті та інших важких хворобах. Вони розвивають медицину в умовах пандемії та реформи.

Олег Самчук не боїться робити щось нове, бо знає, що ідеального не існує. Він спершу запускає проєкт, а потім відточує недоліки.

Єдине, з чим не навчився справлятись – із втратою пацієнтів. Особливо важко, коли за людину довго борються, а смерть все одно перемагає.

Каже, що до втрат неможливо звикнути чи зачерствіти.

Особливо, якщо любиш свою роботу, людей і життя.

Наталя ХВЕСИК

Фото Ірини КАБАНОВОЇ

Коментарі
29 вересня
Сьогодні
Вчора
27.09.2020
26.09.2020