Лікарі Свалявської міської лікарні: «Хочеться вірити, що медицина у Сваляві буде найкращою»

Щороку третьої неділі червня медичні працівники відзначають cвоє професійне свято. Погляди і ставлення на сучасну медицину в кожного різняться, в силу суб’єктивних переконань і об’єктивних реалій. Однак, коли виникають проблеми зі здоров’ям ми, довго не думаючи, рушаємо до лікарів, професія яких благословенна самим Творцем світу. 

Ми поспілкувалися з професіоналами-лікарями Свалявської міської лікарні про те, чому вони обрали собі фах медика, які важкості та радощі стаються під час лікування пацієнтів, а ще чи ніколи не думали залишити медицину. 

Марія ІВАНЧО, лікарка-терапевтиня:  

Якби мені було 18-ть, я б, не думавши, пішла знов у медицину (сміється – авт.). Любов до неї мені, напевно, передалася від батька. Та й ще у першому класі мені робили оперативне втручання, після чого у мене з’явилося бажання бути лікарем. Уже працюю в терапевтичному відділенні з 2005-го року.  

Робота у нас, терапевтів, рутинна, тому виділити щось особливо не можу. Хворі пацієнти поступають і, на жаль, ми їх деколи втрачаємо попри всі зусилля. Задоволення приносить, коли вкладаєш душу, переживаєш за стан людей, а згодом бачиш свій результат: бачиш живим пацієнта, котрий за прогнозами уже мав померти.

Думаю, усім нам важко через нестабільну ситуацію в країні, але ми маємо миритися з тим, як є та крокувати до перемоги. Тому колегам, у першу чергу, бажаю здоров’я, а ще терпіння до пацієнтів. Ну, а нашому головному лікарю – наснаги і хай продовжує працю керівника у тому ж запалі! 

Наталія ЛІЗАНЕЦЬ, керівниця психіатричної служби: 

Не можу сказати, щоб буквально мріяла стати психіатром, але з-поміж інших пропозицій в кінці навчання у вузі, я обрала саме психіатрію. І не жалкую за своїм вибором! Коли мене запитують, як вам не важко в роботі, це все ж таки психічнохворі, відповідаю – не нудно, це точно (усміхається – авт.). Просто до цих людей потрібний свій підхід, й іноді зі здоровими важче працювати, ніж з психічнохворими. Радість отримую, звісно, коли повертаються родичі і кажуть, що вдалося допомогти, стан покращився, а якість життя зовсім змінилася. Напевно, ніколи не забуду, як після закінчення інтернатури в Києві, працюючи в Житомирській області мала пацієнта, який відрубав собі руку під впливом різних голосів в голові. Це був такий випадок, який мені дуже запам’ятався. 

Раніше, коли мали цілодобову ургенцію, приймали виклики у вихідні або по три-чотири рази за ніч. От тоді виникав сумнів, чи треба таку роботу. Але потім емоції минали. Медикам бажаю отримувати не лише фінансове, а й моральне задоволення, ходити на роботу з гордістю за свою професію! І всім без винятку – психічного здоров’я!

Тетяна БЕЛЕЙ, асистентка психіатричної служби: 

Мені психіатрія подобалася ще з медучилища. Тоді ми відвідували обласну психіатричну лікарню у Вільшанах, що також вплинуло на мій вибір роботи. Тепер працюю за цим фахом і дуже задоволена, маючи можливість допомагати людям. Зізнаюсь – важкості у роботі не відчуваю, бо навіть спілкуючись із психічнохворими відпочиваю психологічно. Так, вони своєрідні, незвичні, але водночас з ними дуже цікаво спілкуватись, кожен має свою історію. 

Неабияк засмучує, коли молоді люди з освітою, в процесі життя стають психічно неврівноважені. Дуже сумно спостерігати за батьками, які вкладали усе своє життя в дітей. Бували, звичайно, думки залишити цю спеціальність, особливо під час пандемії коронавірусу, але наразі залишати психіатричний кабінет немає бажання. 

Колегам-медикам бажаю чимскоріше перестати бігати у підвали від сирен! 

Ольга КОШЕЛЯ, старша медсестра поліклінічного відділення:  

Мені медицина завжди подобалася і я хотіла бути медиком. Робочий стаж у мене склав 47 років і за цей період ні разу не думала залишити обраний фах. Вважаю, що людям треба допомагати завжди. Так, як мешкаю в селі, багато людей і там звертаються до мене, тож стараюся допомагати. Звичайно, медицина складна ще й через слабке фінансування, у протилежному випадку працівники отримували б більше задоволення. 

З робочих моментів пригадую, як після медучилища потрапила працювати в ужгородське реанімаційне відділення. Одного хворого рятували прямо на коридорі, навіть не встигли довезти до палати. І мені дуже запам’яталося, як я ставила йому крапельницю і згодом хворий вийшов із коми. Це дуже врізалось у пам’ять. 

Колегам-лікарям, перш за все, бажаю, аби були здорові. А так, як у нашому закладі новий головний лікар, який дуже натхненно працює, хочеться побажати і вірити, що медицина у Сваляві буде найкращою.  

Євгеній ДІДРЕНЦЕЛ, завідувач поліклінічним відділенням Свалявської міської лікарні: 

Моя мама була біологом, і я був привчений до любові до живого змалку.  Коли закінчував школу у 72-му році, дуже популярною була медична освіта. Не дивно, що обрав я саме її.  За плечима – 44 роки стажу.  

У нашій роботі складність – це важкохворий пацієнт, а радість виникає, коли зможеш допомогти і бачиш результати старань, аби зберегти людині життя. Випадків з медичної практики є дуже багато, адже 15 років працював тільки на швидкій. Деколи у людей була клінічна смерть, а хворий оживав і жив ще півроку. Головне, ставитися до пацієнта з любов’ю, виділяти йому увагу, говорити з ним. Іноді ще на прийомі скажеш хворому добре слово, і йому вже стає легше, просто від розмови. Оце плюс нашої медицини порівняно з європейським зразком, де все в комп’ютері і позбавлене прямої взаємодії з людиною. Ми не маємо діяти чітко за протоколом, а чітко по-людяності.

Вважаю професія медика досить важка, якщо до неї ставитися серйозно. Але ніколи не шкодував, що обрав її. Бо якщо йти на роботу із задоволенням – з вас щось буде, якщо просто отримати зарплату ні задоволення, ні результату не буде. 

Коли починав роботу на швидкій, то всіх лякав, що, не дай Бог, щоб вас паралізувало. Повірте, тепер знаю – то не найгірше. Куди важливіше, аби не полишив розум. Тому всім бажаю психічного здоров’я!

Михайло ГЕЛЕТА, завідувач травматологічним відділенням: 

По-сімейному так склалося, що з дитинства бачив як батько-медик лікував пацієнтів. Відтак і сам обрав медицину, працюю з 2003 року. Одночасно буває і важко, і радісно. Складно, бо оперативне втручання відповідальна справа, а хороший результат опісля – то велика радість за пацієнта, за себе, за свою роботу. 

Кожен випадок у лікуванні має свою цікавість, щось відзначити не зможу. Йти з професії ніколи не хотів, адже це – спосіб життя. 

Лікарям бажаю завжди вдосконалюватись і рости на благо пацієнтів! 

Тиберій ГАБРОН, завідувач хірургічним відділенням:

Хотів бути медиком ще зі шкільних років, здобув сертифікат загального хірурга. Професія цікава, але тільки зовні здається, що десь легко – на будь-якій роботі важко, якщо ти віддаєшся сповна. Дуже добре робити колективно, де старші колеги за потреби підкажуть. На перших етапах молодому спеціалісту це дуже важливо. З пам’яті виринають мої перші самостійні операції – це був крок у велику медицину. Знаєте, слово «сам» – то не три букви, то дуже велике слово, насправді.

Помітив, що чим важчий випадок у пацієнта, тим більша радість від його одужання. Ніколи не шкодував, що працюю лікарем. 

Усім бажаю миру, бо він багатьом збереже життя. А ще дозволить нам мріяти, інакше важко жити.

Ірина ПОДОЛЕЙ, інфекціоністка:

Найперше я обрала професію сімейного лікаря, потім так склались обставини, що перейшла на інфекціоніста і вже працюю дев'ять років. Взагалі не шкодувала за обрану професію, особливо у часи спалаху ковіду та інших різних інфекцій. Були і важкі випадки пов’язані з коронавірусом, адже ми до кінця не знали, якою є хвороба і обдумували з колегами як лікувати пацієнтів. Однак мені цікаво досліджувати невідомі, нові випадки хвороб. 

Побажаю медикам того, що ми найбільш потребуємо – мирного неба! 

Віталій ФІЗЕР, невропатолог:

Працюю у медичній сфері 23 роки. Обрав професію, дивлячись на батька, який був лікарем-гінекологом. Біля нього і навчався тонкощам справи. Але як почали робити операції жінкам, зрозумів, що мені ця професія не подобається. Тому перекваліфікувався на невропатолога. Обрав нейтральний напрям, скажімо так. Насправді, ця спеціалізація важка, особливо для таких маленьких лікарень, як наша. Деколи родичі від хвилювань переходять дозволені межі, звинувачують лікарів. Усе ж коли привозять безнадійно хворого, що вмирає, а згодом він одужує і ходить по Сваляві, це дуже радісно! Не забуду, як ще на початку роботи лікував одну бабусю, якій давали шансів прожити два тижні, а вона жила ще півтора року. 

Якщо чесно дуже жалію, що обрав професію лікаря. Думаю, натомість успішно міг би працювати у прокуратурі, отримувати пенсію, а тепер мушу чергувати по ночах (сміється – авт.). 

Усім бажаю не втрачати почуття гумору й міцного здоров’я, зарплата вже аж на четвертому місці! 

Оксана ЛЕВКО, лікарка-лор:

Працюю в тутешній лікарні третій місяць, до цього працювала 13 років у Києві –  і в стаціонарному, і в поліклінічному відділеннях. Доля таки повернула на Закарпаття, адже я родом з Тячівського району і здобувала освіту в Ужгороді. Далі інтернатуру проходила в Києві, де й залишилася на роботу. 

Пам’ятаю у 15-17 років уявляла себе в ролі різних спеціалістів, але зростала в сім’ї медиків, тому мої пориви не сильно співпадали з бажаннями моїх батьків. Тому пішла навчатися на медичний не за власним бажанням. У процесі навчання я, чесно кажучи, не розуміла навіщо я туди вступила. І тільки, коли розпочалися клінічні дисципліни зрозуміла: о, тут, уже цікаво, і завжди себе бачила тільки практикуючим лікарем. У Києві потрапила до дуже хорошого відділення риноскопічної хірургії. Пригадую, як під час мого чергування в стаціонарі, привезли хлопця з носовою кровотечею. Вона була дуже довготривалою і не спинялася. До того ж, парубок був студентом-медиком, мав 19 років. Зробили йому цитоаналізи і виявилось, що в нього клініка лейкозу, тобто рак крові.  Врятували його тоді, усім відділенням за нього вболівали, але, на жаль, він не дожив до своєї операції в Ізраїлі.

Водночас лор-професія може і вилікувати. Потрапивши на роботу у Сваляву, до мене звернувся чоловік, який 30 років не міг дихати носом і жив на незрозумілих препаратах. Я його пролікувала без оперативного втручання і він був настільки вдячний, що прийшов на наступний прийом з великим букетом квітів.  

Були моменти, що думала змінити професію, але я зрозуміла, що нічого більше не знаю, аби серйозно щось змінювати у професійному плані. Бажаю, аби медиків поважали щоденно, а не тільки раз в рік! 

Яна БІЛАС, лікарка дитячого відділення: 

У 10-му класі у мене були певні проблеми з власним здоров’ям і в процесі обстеження та невеликого лікування мене зацікавила стежина медицини. І ось я вже сьомий рік працюю медиком. Ніколи не думала залишати професію, можливо, не так багато часу працюю, але не виникало таких думок. 

У нашій лікарській практиці важким буває те, що не завжди при зборі анамнезу батьки говорять з точністю. А радість викликає результат своєї роботи.

Буквально недавно в мене була дівчинка-переселенка 16-річного віку, що потрапила до нас з больовим синдромом, і в результаті спілкування, виявилось, що вона сирота. Як розповіла сама дитина, її батько загинув за трагічних обставин, а мати покинула дитину й поїхала у невідомому напрямку. Дитина залишилась на бабусю, яка через неможливість фінансово утримувати дівчинку, віддала її у дитячий будинок. Це історія мене дуже вразила. 

Своїм колегам у святковий день бажаю спокою душевного та спокою в Україні. Щоб чоловіки повернулися з фронту до своїх сімей. І щоб керівництво держави підтримувало нас, а пацієнти були завжди задоволені.

В’ячеслав ФЕНЦИК, в.о. завідувача приймального відділення: 

Спеціалізація в мене – лікар-кардіолог, але наразі потребували працівника у приймальне відділення, тож я погодився на цю посаду і не шкодую. Узагалі, якби мені не подобалась моя робота, я б її не обрав. Люблю розбиратися у діагнозах, приймати ургентні випадки. Медичних випадків стається багато щодня, і кожен унікальний по-своєму. Коли до тебе звертаються з певними проблемами, а виходять з усмішкою, подякою – це приносить радість. 

Колегам бажаю терпіння, наснаги, витримки, особливо у цей нелегкий час. Хто погодився бути лікарем – того важкості не мають зупиняти.

Ольга МАРОВДІ, старша медична сестра приймального відділення: 

Обрала цю професію, бо в мене мама медична сестра, моя сестра також, і я вирішила для себе йти по цій стежині. Неймовірно радію, коли пацієнти приходять і кажуть: ви нам свого часу робили укол, і звертаються зі словами подяки. Я обожнюю свою роботу, люблю приходити сюди і працювати з людьми.

Один випадок пам’ятаю: два роки тому до нас потрапив хлопець з ДТП, яке трапилось у Поляні, на ньому просто не було видно обличчя. Після того як його пошили, і він повністю одужав, випадково побачив мене на вулиці і каже: «Я вас пам’ятаю, ви мені робили ін'єкцію». З подивом відповіла йому, як він може мене пам’ятати, якщо у нього тоді не було ні очей, ні носа. Навіть так запам’ятав…

Бажаю усім медикам успіхів у роботі, хороших пацієнтів та мирного неба над головою.

Михайло ГЕЛЕТА, завідувач реанімаційного відділення:

Стільки не живуть, скільки я працюю (сміється – авт.). Я з 83-го року працюю медиком. Були різні моменти в житті, після яких я зупинився на роботі в реанімації.

У нас легких випадків немає. А радість від роботи приходить тоді, коли до тебе привозять майже людину-труп, а результат твоєї роботи творить їй одужання. І ця радість від роботи більша за гроші.

Коли ж є діагнози, які, м’яко кажучи, не втішають і доводиться виходити в коридор і говорити про це родичам пацієнтів, то це найважче. І не важливо якого віку пацієнт. А родичі не завжди сприймають таку інформацію. Подеколи приходиться вислухати цілий шквал емоцій від них.

Важко, бо не завжди є справедливість. Лікар завжди приходить першим на роботу і останнім йде з неї. Пацієнти запускають хвороби, а ти повинен з тим боротися і якісно лікувати. Буває таке, що лаються через те, що пізно звертаються до лікаря. А ти насправді не винен. Можливо, завдяки таким моментам у мене вже другий інфаркт (сміється – авт.). Попри все продовжую працювати. 

Недавно вимушена переселенка принесла дитину п'яти років з Солочина. Дитину нудило цілу добу. Хлопчик зі спазмами потрапив до нас через те, що батьки не могли приїхати п'ять кілометрів і звернутися до лікарів. А винні в цьому вони. Добре, що ми надали всю необхідну допомогу, але лікувати ж краще тоді, коли отруєння знімають відразу, а не тоді коли воно «дає» по всіх органах.

Побажання колегам – здоров’я, щастя, Божого благополуччя, здорових пацієнтів, витримки, щоб витерпіти цей час.

Тетяна САКАЛЬ, медсестра, анестезіологиня реанімаційного відділення:

Працюю з 2004 року. Починала з фізіотерапевтичного віділення, потім перевелась в реанімаційне відділення, де працюю й дотепер. Важке в моїй професії – це бачити прикрі випадки серед пацієнтів. По роботі трохи легше, бо ми медсестри, захищені нашими лікарями, і просто виконуємо ті функції, які на нас поставлені. 

Було бажання покинути роботу, але повертаєшся до робочого місця і це почуття зникає. Пригадую випадок, коли тільки перевелась в реанімаційне відділення, у нас була пацієнтка на ім’я Ірина, яка була у дуже важкому стані, але вижила. Це було багато років тому, але ця ситуація найбільше мені запам’яталась.  

Здоров’я, мирного неба над головою та здійснення мрій бажаю лікарям.

Вікторія КОРШУНОВА, старша медсестра реанімаційного відділення:

У реанімаційному відділенні я працюю з 1985 року. Мені з дитинства подобалась медицина, тож завжди мріяла стали медиком. 

Радість приносить сама робота. Коли переживаєш з пацієнтом усі їхні емоції. Вони чомусь думають, що якщо ми працюємо багато років, то нам повинно бути все одно на них, а я їм поясню, що це не так. У нас так само є діти, онуки, і ми так само переживаємо. Радість також приносить коли дивишся на пацієнта і думаєш, ми не можемо нічим допомогти, нічого зробити і тут, коли виходить врятувати людину, це найбільш вдячне, що тільки може бути. А ще коли ця людина тебе зустрічає в місті і дякує за твою роботу. А ти навіть не пам’ятаєш її. І тільки в процесі розмови згадуєш про той чи інший випадок одужання, який пов’язаний з цією людиною.

Насамперед бажаю колегам здоров’я, щоб всі рідні були здорові, побільше вдячних пацієнтів, щоб поменше всі хворіли і, найголовніше, щоб був мир в Україні. Бо серце болить за нашу державу. Окремо хочеться, щоб цінували лікарів-анестезіологів. Бували випадки коли після одужання пацієнти залишали подяку в «Книзі скарг та відгуків» і писали: «дякуємо за лікування хірургу і тому «дохтору, що давав наркоз». Хочеться, щоб пам’ятали – в медицині є така галузь як анестезіологія.

Тетяна СТАНКОВИЧ, рентген-лаборант:

22 роки працюю у рентген-відділенні. Ще з дитинства мріяла бути медсестрою, не на рентгені звичайно, але медицина – це точно моє. Найважче, що було за мою практику – це час пандемії коронавірусу, тоді було дуже багато важких пацієнтів. Загалом процес роботи привносить до душі радість. Мирного неба й достатку – це найголовніше що можу побажати колегам.

Олександр ПОПОВИЧ, завідувач рентгенологічним відділенням:

Працюю на цій посаді з 1982-го року. До тих пір проходив інтернатуру у Львові, а ще три роки – практику на Волині. Професію обрав ще далеко до поступлення в університет. Я часто заходив в цю лікарню, тоді ще працювала лікарка Олена Липецька, вона мене і зацікавила в обранні цієї професії. Сказала: «Саша, іди в рентгенологію, не пошкодуєш». Коли потрапив до Луцька, у мене був вибір направлення до анатомії. Але серце не лежало до цієї професії, і я вибрав рентгенологію. Відтоді і працюю в цьому напрямку. 

Був випадок, коли не працював чотири роки, бо був змушений виїхати на заробітки закордон через те, що бракувало коштів на навчання своїх двох дітей. Але як бачите повернувся (сміється – авт.). Тоді зарплата була маленькою і багато-хто з лікарів їздив на заробітки.

Радість приносить, коли до мене приходить хворий пацієнт, а я, в свою чергу, поставлю йому правильний діагноз. Відповідно, коли поставлений правильний діагноз, призначається і правильне лікування. 

Важке в професії тільки те, що на керівній посаді багато «писанини». Постійно потрібно заповнювати документацію, а ще ми залежимо від ядерного комітету, який постійно перевіряє чи не кожну букву. Тому інколи доводиться багато виправляти. Наразі у нашому відділенні з’явився новий апарат і триває капітальний ремонт. Тож відтепер у Сваляві  буде сучасний цифровий рентген-апарат корейського виробництва. 

Найбільш важке в роботі припало на пандемію. Ми тут ночували в рентген-кабінеті. Були випадки, коли люди помирали... Але вони десь самі в тому винні, бо декілька днів сидять вдома, лікуються самостійно, а тоді звертаються до нас із «запущеними» формами хвороби.

Бажаю медикам здоров’я, благополуччя і миру!

Розпитувала: Ольга Молнар

Фото: Анатолій Молнар