«Виходжуємо, як немовлят». Репортаж з центру, де лікують від наркоманії та алкоголізму
-
-
>
-
>
-
>
5769
Пандемія коронавірусу вплинула не тільки на лікарні, які приймають хворих на COVID-19, а й на інші медичні заклади.
Серед них є такі, де роботу неможливо припинити ні на один день.
Зокрема центри, де лікують від алкоголізму та наркоманії.
Журналістка «Район.Медицина» побувала у Волинському обласному центрі терапії залежностей та побачила, як він працює в умовах карантину.
* * *
Центр терапії залежностей більше відомий як наркодиспансер. Саме так він називався протягом 40 років свого існування і лише 5 місяців тому його перейменували.
«Залежність не означає, що людина перестала бути людиною»
Територія біля медзакладу заставлена автівками. Жигулі, іномарки, «швидка», таксі… Різні пацієнти – різні й авто.
«Від «цієї хвороби» ніхто не застрахований, – каже директор Ігор Шкаровецький. – У нас є пацієнти різних професій. Чоловіки й жінки від 18 до 78 років».
На вході медсестри міряють температуру. Перевіряють, чи всі в масках. Всередину впускають по одному-двох, щоб не було скупчень. На вулиці – черга.
Частина цих людей – наркомани з великим стажем. Вони прийшли отримати дозу наркотиків, без якої не можуть жити. Це так звана замісна підтримувальна терапія.
Читайте також: Три тижні в лікарні Італії: враження луцької лікарки Софії Черниш
Терапія для пацієнтів безкоштовна і вберігає їх від криміналу. Більшість наркозалежних роботи не мають, а наркотики – дорогі. Щоб купити їх, люди грабують квартири, викрадають автівки, зривають прикраси з дівчат і здають у ломбард… Багато пацієнтів мають кримінальне минуле.
«Є такі пацієнти, що влаштовуються на роботу і приносять користь суспільству. Залежність не означає, що людина перестала бути людиною», – пояснює медичний директор Дмитро Волощук.
Частина людей прийшли за сертифікатом від нарколога чи на консультацію.
Решта – родичі алко- та наркозалежних. Пацієнти із загостреннями алкоголізму чи наркоманії самі у центр не приїжджають – більшість не усвідомлюють, що потребують допомоги.
«Знімуть карантинні обмеження, у нас все буде забито людьми»
Через карантин у центрі обмежили госпіталізацію. Приймають лише найважчих пацієнтів – тих, у кого «біла гарячка», судоми, передозування тощо.
Замість трьох відділень працює одне. Було 90 ліжок, зараз – 30. У карантинному режимі працює також шкірно-венерологічне відділення – приймає лише тих, хто без госпіталізації не може обійтися.
Тимчасові зміни зумовлені віком медиків.
«У нас зі 150 працівників 46 – старші ніж 60 років. Вони в групі ризику. Ми поговорили з людьми, вони взяли відпустки, щоб уберегти себе», – розповідає Ігор Шкаровецький.
У закладі на коронавірус захворіло троє медиків. Усі вже одужали та повернулись на роботу.
У групі ризику – і пацієнти. Вони мають ослаблений імунітет і часто супутні хвороби – гепатит, туберкульоз, СНІД тощо.
У центрі лікують жителів усієї Волині. Поки не їздив громадський транспорт, багато людей з віддалених районів не могли потрапити на лікування. Доїзд приватним авто вартував у середньому 800 гривень – для багатьох непідйомна сума.
«Ми цілодобово проводимо експертизу на стан сп’яніння, тому повністю зупинити роботу не можемо, – каже директор. – Як тільки знімуть обмеження, у нас всі відділення будуть забиті людьми».
Ігор Шкаровецький прогнозує: кількість пацієнтів у них зросте через 2-3 роки після пандемії.
«Карантин – це стрес для людей. Обмеження пересування та спілкування, втрата роботи, страх заразитись – це все створює дискомфорт. У таких ситуаціях люди починають вживати алкоголь чи наркотики, щоб вгамувати стрес, – пояснює лікар. – Подібно до того, як у військових виникає постравматичний стресовий розлад, так само у людей буде постепідемічний стресовий розлад».
«Одна пані зомліла. Навіть лікарі інших профілів не витримують»
У поліклініку мене впускають без проблем. У відділення – не відразу.
«Одна пані зомліла. Навіть лікарі інших профілів часом не витримують», – попереджають медики. – Якщо дуже хочете – заведемо, але екіпіруємо з ніг до голови».
Дуже хочу! Йдемо екіпіруватись. Халат, шапочка, рукавиці, нова маска… За хвилину я нічим не відрізнятимусь від медсестер.
Фотоапарат просять не брати з собою – щоб не лякати пацієнтів і не викликати агресію.
Доки йдемо до відділення, керівники закладу розказують про захист від коронавірусу.
«Захисними засобами ми забезпечені повністю. Щось самі купували, щось дісталось від Волинської обласної клінічної лікарні. Також допомогу передав колишній керівник наркодиспансеру Сергій Шевчук, – розповідає Дмитро Волощук. – Цілий день миємо все, дезінфікуємо, кварцуємо».
Ігор Шкаровецький додає, що більшість засобів все-таки купували за кошти медзакладу, бо їх потрібно багато, а подароване швидко закінчилось:
«Для прикладу, ми отримали 200 респіраторів. Ми їх за тиждень використали».
Центр закупив безконтактні термометри. Підвищена температура – понад 40 °C – в алко- та наркозалежних може бути через порушення роботи центральної нервової системи. Її неможливо збити жарознижувальними.
У закладі беруть аналізи для виявлення коронавірусу.
Доки не отримають результат, пацієнт знаходиться в ізоляторі. Поки коронавірус не підтвердився у жодного з тих, ким опікується центр.
Читайте також: «Хочу додому і більше нічого». Репортаж з центру онкології в Луцьку
«Як діти в рік починають ходити, так і наші пацієнти…»
Заходимо у відділення. Лікар притримує мене за руку – раптом зомлію, щоб встигнути підхопити. Але я не млію, хоч запах тут специфічний.
«Найважчих пацієнтів виходжуємо, як немовлят. Харчуємо з ложечки, ставимо на ноги… Як діти в рік починають ходити, так і наші пацієнти… Зараз родичі не відвідують їх, тому весь догляд лягає на молодших медсестер. Навантаження велике», – каже Дмитро Волощук.
Спостерігаю за пацієнтами через скло. Усі лежать. Замість туалету в них – сечоприймачі, звідси й запах. В палаті, кажуть медики, він ще сильніший. Цього я не перевіряю, бо реакція пацієнтів на мою появу може бути непередбачувана.
Медичний директор розповідає, що на початку епідемії центр закупив пульсоксиметри. Медсестри щодня вимірюють у пацієнтів рівень кисню у крові. Це дозволяє виявити проблеми з легенями ще задовго до появи перших симптомів коронавірусу чи пневмонії.
«Кожен лікар, як слідчий, розпитує у пацієнта, де він був, з ким контактував, чи в його родині хтось хворів на коронавірус…», – розповідає Дмитро Волощук.
«Наші хворі люблять віру. Вона їм допомогає»
Заглядаємо в найстерильнішу кімнату – маніпуляційну. Тут багато штативів з крапельницями очікують своєї зустрічі з пацієнтами. Медсестра метушиться біля столика – говорити ніколи.
У кабінеті головної медсестри столи та стільці закладені паперами. Медсестри заповнюють журнали з обігу ліків. І тішаться, що цього року медикаментів вдосталь, і бідкаються – більше паперової роботи.
А ще всі дані дублюються в електронній системі, бо Національна служба здоров’я працює тільки з електронними звітами.
Запитую, чи важко працювати.
«Не кажіть, що добре, бо я казав, що дуже важко», – жартує Дмитро Волощук.
«Важко…», – зітхають сестри.
Ходимо коридорами. З міркувань безпеки у шкірвенвідділення заглядаємо лише з дверей.
У холі багато плакатів про коронавірус.
На столі – Нові Заповіти впереміш з буклетами про безпеку під час пандемії.
«Наші хворі люблять віру. Вона їм допомогає», – каже медичний директор. – До нас приїжджають протестанти, є православна капличка. Ми нікому не забороняємо – головне, аби це допомагало пацієнтам. Їм дуже важко справитися із залежністю. Тому одні йдуть до психологів, другі – до віруючих, треті – до анонімних алкоголіків та наркоманів».
Капличка сьогодні закрита. Священик приїжджає тільки в неділю. Тоді богослужіння чути на все подвір’я.
На храм капличка зовсім не схожа – кабінет з іконами та написом на дверях.
«Пацієнтів заохочуємо лізти на турніки. Не дуже хочуть»
«Можете йти до нас працювати медсестрою», – жартують медики, коли ми виходимо надвір.
Подвір’я центру буяє зеленню та квітами. Троянди, півонії, іриси, ромашки, гвоздики…
Поміж деревами сохне білизна. Працівники рубають дрова.
«Літом тут як в санаторії. Ми пацієнтів заохочуємо лізти на турніки. Не дуже хочуть», – усміхається Дмитро Волощук.
У цей час авто призвозить пробірки з кров’ю – на дослідження на вміст токсичних та наркотичних речовин.
В деяких корпусах – ремонт.
«Ми почали робити ремонти зсередини, щоб нашим працівникам та пацієнтам було комфортніше. За 3-5 років оновимо фасади і дах, утеплимо всі корпуси», – розповідає Ігор Шкаровецький.
У всіх корпусах на вікнах решітки. Це для того, щоб пацієнти у стані психозу не вистрибували через вікна. У такому стані їм медики чи близькі можуть здатись чимось страшним, від чого вони втікають. Дехто втікає усвідомлено, коли не хоче лікуватись.
Примусово тут нікого не утримують. Якщо людина пише відмову від лікування, її відпускають. Виняток – гострі стани, які загрожують життю пацієнта. Тоді за протоколом медпрацівники зобов’язані надати допомогу та лікувати, доки не настане полегшення.
«Якщо людина погоджується на госпіталізацію заради матері чи дружини, то нічого не вийде. Родичі поїдуть додому, а вона наступного дня може втекти або випльовувати призначені таблетки. Щоб лікуватись, людина повинна визнати, що їй потрібна допомога», – каже директор.
«Хронічна залежність – на все життя»
У центрі терапії залежностей є психологи. Вони працюють і з пацієнтами, і з родичами залежних.
«Якщо людина гине на очах і не дає спокою рідним, це біда для всієї сім’ї. Люди приходять зі слізьми», – каже Дмитро Волощук.
У центрі лікується більше чоловіків. Є випадки, коли їм вдається досягнути результатів завдяки підтримці і допомозі дружин.
Жінок менше – близько 15 %, але їм лікувати залежність важче. Вони соромляться госпіталізації, більше лікуються амбулаторно.
У центрі також можна лікуватись анонімно.
«Хронічна залежність – на все життя. Позбутись її неможливо. Може роками тривати період ремісії, а потім людина один раз вип’є алкоголю чи вколе наркотиків і це призведе до зловживання. Цикл «лікування – ремісія – зрив – зловживання – лікування» триватиме постійно. З цією хворобою, як із гіпертонією чи діабетом – треба навчитись жити. Тільки при гіпертонії людина біжить до лікаря, а наші пацієнти – в гастроном», – розповідає Ігор Шкаровецький.
З віком період ремісії зменшується і збільшується кількість рецидивів.
«Раніше, щоб купити якесь обладнання, шефу потрібно було робити «турне»
Від впливу алкоголю та наркотиків щороку помирає до 300 людей.
Всього ж у Волинському обласному центрі терапії залежностей щороку проліковують понад шість тисяч пацієнтів. 10 років тому їх було близько трьох тисяч.
З кожним роком залежних стає все більше, а придбати наркотики – все легше.
80 % усіх наркозалежних області – жителі Луцька, Ковеля, Нововолинська, Володимира-Волинського та Ківерців.
Одне з відділень до карантину приймало винятково учасників бойових дій на сході.
«Цього року пролікуємо менше людей через карантин. Але попри це ми за договорами з Національною службою здоров’я України маємо отримати непогане фінансування. Якщо за 2019 рік ми отримали 16 мільйонів гривень на все, то за 9 місяців цього року маємо отримати 34 мільйони», – розповідає Ігор Шкаровецький.
Частину цих коштів використають, щоб відкрити палату інтенсивної терапії.
«Раніше, щоб купити якесь обладнання, шефу потрібно було робити «турне» у пошуку грошей», – жартує Дмитро Волощук.
«Турне» часто закінчувалось нічим.
За словами директора, благодійні фонди в першу чергу допомагають онкохворим чи дітям, а для центру терапії залежностей виділяли гроші неохоче.
«Часом дадуть, щоб відчепились», – каже Ігор Шкаровецький.
«Працювати важко. Часом таких матюків наслухаєшся!»
Запитую, де беруть енергію для роботи.
«Колектив хороший, один за одного тримаємось», – відповідає Дмитро Волощук. – Пацієнти забирають всю енергію. Мусимо втікати у відпустку. Вона у нас – 49 днів. Це ж неспроста!»
«Тут працювати дуже важко. Часом таких матюків наслухаєшся! І нічого ж пацієнту не скажеш у відповідь, бо це хвора людина, – додає Ігор Шкаровецький. – Молодь їде за кордон. Їх не втримаєш: там вони зароблять 35-40 тисяч, а тут – 5 тисяч з нічними змінами і святковими».
Дорогою додому зустрічаю медсестру. Плаче, розповідає, що сталося. Привезли у відділення безхатька. Вона з колегою мали його помити. Почали готувати ванну. Той не дочекався, увірвався брудний і ліг в коридорі. Сказав, що далі не має сил іти.
«Це ми його маємо нести? Він важкий! Хотіли ж як краще, а він…» – відмахується рукою і витирає сльози.
Заходить у приміщення, де капличка. На карантині усім потрібна особлива підтримка.
Наталя ХВЕСИК
Цей текст написаний в рамках проєкту Coronavirus Survival Kit for Media від Media Development Foundation. Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Читайте також: Півонії для Дюймовочки, або Історії з Волинської інфекційної лікарні
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
