Дефіцит кадрів у медицині: як медзакладам Волині рятувати реабілітацію від браку фахівців
3145 
В Україні продовжує загострюватися дефіцит кваліфікованих медичних кадрів, особливо у сфері реабілітації пацієнтів. Міністерство охорони здоров'я намагається врегулювати ринок праці через цифрові інструменти, водночас на місцях керівники волинських медзакладів та чиновники вказують на глибокі системні проблеми: від жорстких обмежень НСЗУ до специфіки перепрофілювання лікарів і недооціненості санаторної бази регіону.
Яка ситуація з вакансіями в країні та як Волинь на практиці вирішує проблему «кадрового голоду» в охороні здоров’я – дізнавалися Район.Медицина.
Цифрова мапа кадрового голоду: що показує Єдиний портал вакансій МОЗ
На тлі постійних заяв про реформування та розширення мережі реабілітаційних відділень, офіційні цифри Міністерства охорони здоров'я демонструють масштабну незаповненість робочих місць у лікарнях. Створений державою Єдиний портал вакансій у сфері охорони здоров’я покликаний зробити ринок праці прозорим, проте наразі він радше фіксує географію кадрової кризи.
Станом на сьогодні на порталі акумульовано понад 9 000 вільних вакансій для медиків у більш ніж 2 500 державних та комунальних закладах. Лідерами за рівнем дефіциту кадрів стали великі промислові центри та прифронтові чи логістичні регіони:
- Одеська область – 628 вакансій;
- Львівська область – 543 вакансії;
- Дніпропетровська область – 447 вакансій;
- місто Київ – 417 вакансій
- Київська область – 409 вакансій.
Найбільший чисельний дефіцит традиційно припадає на первинну ланку: лікарнях критично бракує сімейних лікарів (536 вакансій), терапевтів (301) та педіатрів (212).
У секторі спеціалізованої допомоги ситуація не менш тривожна – заклади шукають анестезіологів (248) та невропатологів (242). Проте найбільш показовим є дефіцит новостворених посад, які вимагає сучасна система охорони здоров’я: 240 вакансій для ерготерапевтів та 224 – для фізичних терапевтів. Крім того, дуже відчутний брак середнього медичного персоналу – на порталі шукають 264 медичні сестри та брати.
Хоча інтеграція порталу з системою рейтингового розподілу в інтернатуру мала б автоматично направляти молодих спеціалістів у дефіцитні регіони, на практиці випускники медичних вишів часто шукають альтернативні шляхи працевлаштування, уникаючи роботи у віддалених районах.
Волинська ОВА: «Проблему вирішуємо перекваліфікацією»
Начальник управління охорони здоров’я Волинської ОВА Юрій Легкодух визнає: проблема з відтоком та браком кадрового потенціалу в області є. Водночас посадовець наголошує на необхідності адаптації наявних ресурсів.
«Давайте будемо називати це не проблемами, а робочими питаннями. Звичайно, що є брак кадрів. Звичайно, що, працюючи п'ятий рік в умовах війни, брак кадрового потенціалу в кожному закладі є. Про це не можна не говорити. Але разом з тим, що керівники закладів, що управління робить все, щоб той брак кадрів мінімізувати», – зазначає очільник управління.
За словами керівника відомства, найбільший кадровий вакуум фіксується у віддалених районах Волині. Наразі профільне управління намагається розгорнути мережу амбулаторної та стаціонарної реабілітації на базі Любешівської та Маневицької лікарень, проте залучити туди готових фахівців «зі сторони» дуже важко.
Відтак основна ставка робиться на внутрішнє перенавчання. Тільки за останній рік 18 волинських лікарів змінили або розширили свій профіль, пройшовши офіційну перекваліфікацію у напрямку фізичної та реабілітаційної медицини (ФРМ).
Щодо стимулювання медиків на рівні територіальних громад, Юрій Легкодух констатує: єдиного стандарту підтримки в області немає, усе залежить від заможності конкретної громади.
«Відбуваються стимули і по житлу, відбуваються стимули і по виплаті одноразової допомоги. Тобто кожна громада, в залежності від того, які спеціалісти їй потрібні і як громада вирішує це питання, вона вирішує окремо. Можливості неоднакові, підходи неоднакові», – резюмує посадовець.
Реабілітація у Луцьку: жорсткий відбір, міжнародні протоколи та фінансові вимоги НСЗУ
Поки чиновники звітують про перекваліфікацію, керівники профільних медичних центрів, які щодня стикаються з пацієнтами після важких мінно-вибухових травм, ампутацій та інсультів, говорять про катастрофічну нестачу якісної вищої освіти в Україні.
Генеральний директор Медичного центру реабілітації учасників бойових дій Луцької міської ТГ Ігор Гнетньов зазначає, що більшості закладам доводиться самотужки перенавчати фахівців до міжнародного рівня. Перших дипломованих лікарів-реабілітологів, які закінчили профільну інтернатуру, українська освітня система випустила лише у 2025 році. До цього моменту всі лікарі ФРМ у країні – це перепрофільовані неврологи, травматологи чи сімейні лікарі.
Луцький центр реабілітації почав розвивати цей напрямок ще з 2016 року, тому тут сформували власну школу. Проте процес відбору нових кадрів на базі співпраці з Волинським національним університетом імені Лесі Українки (ВНУ) супроводжується значним відсівом кандидатів.
«Людей приходить дуже багато: "Візьміть мене на роботу". Кажемо: окей, нема питань. У нас така практика: навіть якщо є диплом фізичного чи ерготерапевта, ми беремо на посаду асистента з випробувальним терміном не менше двох місяців. Приходьте, працюйте, спостерігайте, як діють наші фахівці, бо ми не можемо допустити людину, яку не знаємо, безпосередньо до пацієнта. То дві треті кандидатів не зголошуються далі йти на стажування. Повного розуміння реабілітації в суспільстві та у випускників немає. Люди уявляють, що це масаж, легенька фізкультурка. Це реально дуже важка, відповідальна робота», – наголошує Ігор Гнетньов.
Ті, хто залишається, проходять жорстку школу: працюють асистентами щонайменше пів року, перш ніж отримати самостійну практику. Щоб компенсувати брак українських клінічних протоколів (в Україні їх офіційно затверджено лише три: ампутація кінцівок, травми спини та наслідки інсульту), луцькі медики стажуються за кордоном.
Мультидисциплінарні команди закладу місяцями працюють у реабілітаційних центрах Нідерландів, Польщі, Ізраїлю (центр «Лівінштейн») та США. Більше того, завдяки співпраці з українською діаспорою в Нью-Йорку (зокрема з професором Алексом Морозом та Дмитром Шевченком із мережі клінік «Інваю»), волинські лікарі щоп'ятниці розбирають найскладніші клінічні випадки на спільних консиліумах, переймаючи американські шкали оцінювання.
Ігор Гнетньов зазначає, що запит на реабілітаційну послугу великий. І, наприклад, якщо в медзакладі ще 4-5 років тому працювало 60 чоловік, то зараз вже 140. Відтак у Центрі мусять збільшувати кількість працівників, поклащувати умови праці, впроваджувати нові технології, закуповуючи сучасне реабілітаційне обладнання, аби втримати працівників, у навчання та перенавчання яких вклали чимало зусиль. Наразі в закладі є потреба лише в лікарях, які могли би працювати по мобільній паліативній допомозі.
Проте навіть у такому передовому центрі, де персонал вмотивований (у багатьох родичі на фронті), приміщення модернізовані, а середня зарплата у 24-му році досягала 40 тисяч гривень (медичні сестри отримували не менше 25 тисяч), з обережністю дивляться у майбутнє. Причина – нова політика НСЗУ.
«Сама реформа пішла в хорошому напрямку, а НСЗУ дещо повертає нас в радянські часи. Вони запровадили постанову Кабміну про спроможність закладу і значно обмежили кількість пацієнтів, з якими може працювати фахівець на день: для лікаря – це 12 людей, для фізичного чи ерготерапевта – не більше шести пацієнтів у день. Але ж є легші пацієнти, де в групу можна посадити дві-три людини! Вони нас загнали в рамки: хоч сідай, хоч падай.
Далі – більше. По телевізору звітують, що амбулаторна сесія реабілітації коштує понад 10 800 гривень. Але далі вводять понижуючі коефіцієнти. Для 70% послуг вони ввели коефіцієнт 0,4 або 0,7. Повну одиницю виплачують лише тоді, коли пацієнт прийшов не пізніше трьох місяців після операції. Керівники лікарень сідають рахувати економіку: обладнання купи, приміщення забезпеч, вимоги виконай, а на виході отримаєш оплату за коефіцієнтом 0,4. Як утримати персонал? Паралельно ж активно розвиваються приватні СПА-салони, де кошти більші, а відповідальність менша. Навіщо працювати з важкою травмою, якщо можна за більші гроші м'яти спини в салоні? Приватний сектор просто переманює якісних працівників», – обурюється директор центру.
Наслідком такої політики фінансування можна прогнозувати виникнення неабияких черг як на амбулаторну, так і на стаціонарну реабілітвцію. Наразі у деяких районних лікарнях керівники вже відмовляються від розширення амбулаторної реабілітації, бо вона збиткова. У самому Луцькому центрі ліжкова база стаціонару розширилася з 20 до 30 ліжок, що поки дозволяє впритул закривати потребу у реабілітації військових та цивільних. Однак що буде може бути завтра – спрогнозувати важко.
Санаторії поза системою: «Лісова пісня» пропонує альтернативний підхід
Поки міські лікарні задихаються від напливу пацієнтів і рахують коефіцієнти НСЗУ, колосальний потенціал волинських оздоровниць опинився повністю викинутим за бортові лінії державної системи охорони здоров'я. Керівник профільного управління Юрій Легкодух на запитання про залучення бази відомого санаторію «Лісова пісня» зазначив:
«Санаторій "Лісова пісня" – то вже не до управління. Вони не знаходяться в нашому оперативному управлінні, це комунальна власність обласної ради. В нашому управлінні знаходяться лікарні, законтрактовані з НСЗУ».
Директорка Волинського обласного санаторію «Лісова пісня» Руслана Дибель підтверджує: санаторії сьогодні фактично ліквідовані як ланка медичної реабілітації в очах чиновників. Заклад свідомо відмовився від підписання договорів з Нацслужбою здоров'я, спостерігаючи гіркий досвід колег.
«В мене було бажання працювати з НСЗУ, та коли я подивилася, скільки у тих санаторіїв, які підписали угоди, виникло проблем… Кримінальні справи і все таке інше. Йдеться про те, що вони не мали в штаті тієї нормативної кількості спеціалістів, яку вимагає служба. В лікарнях простіше – там є лікарі-сумісники, постійна зарплата та робота на місці, спеціалістів легше утримати. А в санаторії за рахунок чого тримати такий неймовірний штат реабілітаційних спеціалістів в умовах сезонності? Назбирати таку кількість фахівців сьогодні просто нереально. Тому ми пішли іншим шляхом: уклали офіційні угоди з лікарнями Нововолинська, Володимира та Луцьким реабілітаційним центром учасників БД. Їхні спеціалісти періодично виїжджають до нас, консультують, проводять навчання, а ми паралельно вивчили своїх штатних медиків на лікарі ФРМ та психологів», – розповідає Руслана Дибель.
Очільниця обласної оздоровниці не погоджується із сучасною моделлю реабілітації, яку нав'язує міністерство, звужуючи відновлення людини виключно до механічних тренажерів та занять ЛФК під егідою «доказової медицини».
«Сьогодні вони не визнають ефективності грязей, озокериту, лікувальних ванн, лазерів, магнітів чи простого електрофорезу, яким ми колись рятували людей. Кажуть, це недоказово. Але ж реабілітація – це не лише травматологія! Хто сьогодні системно та комплексно займається відновленням пацієнтів після інфарктів, із важкою астмою чи цукровим діабетом? У хлопців, які повертаються з фронту, у всіх масово страждає хребет від носіння бронежилетів. Хіба тут потрібна лише силова розробка на тренажерах? А підводне витяжіння хребта – хіба це не основа основ для лікування спини? Ми свого часу входили в п'ятірку кращих реабілітаційних центрів України, і це базувалося на об'єктивних дослідженнях покращення стану людей. Давайте проведемо всеукраїнський експеримент: візьміть дві групи пацієнтів з однаковими діагнозами, одну лікуйте суто вашими тренажерами, а іншу – нашими десятилітніми напрацюваннями санаторного відновлення, і в кінці порівняємо результати. Але молодому поколінню в міністерстві це нецікаво, ми просто втрачаємо унікальну медичну спадщину, напрацьовану понад 50-річним досвідом», – зазначає Руслана Дибель.
Окремим, найбільш болючим аспектом є психологічна реабілітація. Директорка санаторію зауважує, що загнати поранених військових суто в рамки міських лікарень дає зворотний ефект. Атмосфера палат, білих халатів та лікарняних коридорів тисне на психіку бійців, які місяцями кочують з одного шпиталю до іншого. Про це. За словами Руслани Дибель, доводилось чути мало не від кожного захисника, який проходив реабілітацію в санаторії по проєкту від «Марлогу».
Санаторна база «Лісової пісні» на лоні природи Шацьких озер дозволяє розвантажити душу, без чого фізичне відновлення тіла є неможливим. Для хлопців тут навіть запровадили вечори патріотичної української музики, що дає своєрідний поштовх до психологічного одужання. Водночас державна ініціатива щодо «штампування» психологів на коротких курсах у громадах, на думку Руслани Дибель, є неефективною: у селах люди ніколи не підуть розкривати душу психологу, який живе на сусідній вулиці, через страх розголосу.
Директорка оздоровниці згадує досвід сусідньої Рівненщини, де на розбудову реабілітаційного центру з нуля держава та спонсори виділили 1,6 мільярда гривень.
«Це шалені кошти, там збудували ноу-хау з нуля. Але ми маємо сьогодні готові комунальні місця, як та "Лісова пісня". Та дайте нам п'яту частину тих грошей, і ми б зробили базу не гіршу, зберігши при цьому природний фактор! Такі комунальні заклади держава має руками й ногами оберігати, а не викидати з системи фінансування», – підсумовує Руслана Дибель.
Лавина, яка може збити з ніг
Сьогодення доводить: фрагментарний підхід до реформи медицини створює небезпечний дисбаланс. Намагаючись вибудувати виключно «урбаністичну» модель реабілітації в межах багатопрофільних лікарень, держава штучно обмежує можливості практикуючих лікарів лімітами НСЗУ та низькими коефіцієнтами, паралельно виштовхуючи кадри в приватний сектор СПА-послуг.
Водночас унікальні заміські комплекси з потужною матеріальною базою та природними факторами залишаються заблокованими через неможливість виконати бюрократичні кадрові нормативи в умовах загальнонаціонального дефіциту ерготерапевтів.
Як влучно зазначила Руслана Дибель, «лавина потреби в реабілітації через деякий час буде просто збивати нас з ніг». І якщо Міністерство охорони здоров'я спільно з НСЗУ та місцевою владою не переглянуть тарифну політику, не спростять доступ середнього медперсоналу до визнання їх повноцінними асистентами реабілітації та не об'єднають бази лікарень і санаторіїв в єдиний логічний ланцюжок, українська медицина ризикує залишитися з красивими звітами на папері та тисячами пацієнтів, залишених сам на сам зі своїм болем.
Читайте також:
- Медицина
Дитячий центр реабілітації та паліативної допомоги у Рівному отримав нову керівницю
- Дубно
У Дубні триває будівництво сучасного Центру реабілітації при міській лікарні
- Дубно
У Дубні зводять сучасний Центр реабілітації
- Медицина
У «Феніксі» фахівці з реабілітації п'ятирічну Єву з ДЦП з Луцького району двічі ставили на ноги