Робив усе можливе й неможливе задля порятунку поранених: історія загиблого військового лікаря з Волині

17 грудня 2024 року обірвалося молоде життя захисника з Волині, 28-річного військового лікаря з Маневич Володимира Левчика.

Історію Героя розповідає газета «Нова доба».

Через кляту війну в розквіті сил обірвалося життя 28-річного військового лікаря з Маневич, ст. лейтенанта медичної служби Володимира Левчика. Отримана під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку мінно-вибухова травма забрала життя молодого Героя. Він був вірним до кінця присязі військовослужбовця та клятві Гіппократа.

Бути лікарем – Володимирова мрія ще з дитинства

«Йому змалку дуже подобався американський телесеріал «Доктор Хаус» про геніального лікаря-діагноста. Граючись із друзями, вони втілювали сцени із цієї кінострічки. Підходжу до них й чую Вовине «Скальпель!»… – ділиться спогадами мама нашого Героя Інна Петрівна. 

Володимир спочатку після дев’ятого класу вступав у Ковельське медучилище, але на державне не пройшов, тож вирішив закінчити одинадцять класів й поступати вже до медичного університету. Це йому вдалося, хоч за два роки його погляди змінилися і він подав документи в більшість обраних вишів за комп’ютерними спеціальностями та у військовий інститут. 

Врешті ж таки обрав факультет підготовки лікарів для Збройних Сил України НМУ імені О. О. Богомольця, котрий закінчив у 2020 році. Після цього кілька місяців проходив інтернатуру як лікар-уролог в Маневицькій багатопрофільній лікарні та медзакладах Луцька і Львова й вступив в Українську військово-медичну академію. Тільки став її випускником у 2023 році – згідно з підписаним контрактом із ЗСУ був відправлений на службу як військовий лікар.

«Він пройшов військову інтернатуру за спеціальністю «Лікар загальної практики», тож був розподілений на посаду начальника медичного пункту 2 механізованого батальйону в/ч А4712. Навіть додому не навідався після випуску, тільки речі прислав, а сам відразу поїхав із Києва на Запорізький напрямок», – розповідає його мама.

Понад рік він рятував поранених у самому пеклі війни. Не тільки виконував прямі посадові обов’язки, а й вирушав на евакуацію поранених та виконання інших завдань у зоні бойових дій. В районі населеного пункту Таврійське 13 вересня під час руху на бронетранспортері отримав мінно-вибухову травму, яка нанесла йому множинні травми та переломи.

«Лікарі понад три місяці боролися за його життя, але отримані важкі травми не дали йому шансу на життя. Це був дуже важкий шлях…» – болять слова Інні Петрівні.

Володимир не був багатослівним стосовно своєї служби, але розповідав, що медичний пункт недоукомплектований. Не вистачало фельдшерів, всі працювали без перепочинку. Сам же він робив усе можливе й неможливе для порятунку поранених, навіть якщо на це вже не було надії в інших.

«Коли я приїхала до нього у Львів, мене не пустили до сина в палату реанімації, бо там була інша жінка… – ділиться пані Інна. – Як виявилося, це мати одного з військових, котрого він реанімував, витягши з чорного мішка, в який кладуть загиблих, 200-х… Його побратими розповіли, що він, як приїжджав евакуатор, не тільки 300-их, поранених, рятував, а й перебирав усіх 200-их із чорних мішків. Казав, що санітари могли помилитися, що когось ще можна повернути до життя і таки знаходив хлопців, яких буквально оживляв. Так було і з сином тієї жінки, яка по кілька разів на тиждень відвідувала його в лікарні. Він вижив, хоч і має ампутацію…»

Сотні земляків і Володимирових друзів, одногрупників, побратимів із усіх куточків країни провели його 20 грудня в останню дорогу після відспівування в храмі Святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.

«Сьогодні ми прощаємося з Воїном, який ріс у славних маневицьких родинах Левчиків та Гнатюків, – звернувся до всіх їх на кладовищі Маневицький селищний голова Олександр Гаврилюк. – Його світлої пам’яті дідусь Петро Антонович перший у нас в районі та й узагалі на Поліссі підняв прапор вільної й незалежної України у 1991 році на ще тодішньому приміщенні райкому, яке є нині адмінприміщенням Маневицької селищної ради. Володя зростав у любові свого вже покійного тата, який ще в часи АТО став на захист нашої держави, мами, котра також два роки віддала службі в ЗСУ. Він у такій родині, напевне, просто не міг бути інакшим – став військовим лікарем, Захисником нашої Вітчизни».

У саме серце кожного з присутніх були і слова заступника командира його батальйону: 

«Володимир служив у бригаді, яка вже рік і сім місяців день від дня вгризається у Роботинський плацдарм. Чорнозем там перемішаний із нашими хлопцями… І колись ми дізнаємося про це все… В умовах, коли ті смерті стають щоденними, навіть інколи закрадається думка про те, що людське життя нічого не варте… Але коли бачиш, як кожне таке життя, забране цією війною, полите вашими слізьми і слізьми цієї землі, то додається сили триматися й не відступати. Володимир був воїном і складав військову присягу, він був лікарем й давав клятву Гіппократа. Жодній із цих присяг він не зрадив. Я знав його трішки більше року. Молодий хлопець, із гумором. У нашому підрозділі сотні бійців проходили через його руки – поранені, ті, що відновлювалися, ті, кого він рятував, кого вивозив із поля бою, і ніхто з них не міг би сказати якесь погане слово про нього. Він був світлою людиною, лицарем без страху і докори. Коли я дивився на нього, розумів, що це людина, яка не створена для війни, але він був у самому пеклі і більш ніж гідно виконував там свій військовий та лікарський обов’язок. Від усього батальйону, всіх побратимів, хочу сказати тобі, Володю: «Спи спокійно, друже, і охороняй нас із Небес…».

Світла і нетлінна пам’ять нашому Герою Володимиру Левчику! Щирі співчуття його родині, друзям, побратимам, усім близьким…