«Я стою тут за землю рідну!» – переможець у регіональному конкурсі на «Орден Святого Пантелеймона» Віктор Юзепчук

Відомий у Рівному лікар, дитячий ортопед-травматолог Віктор Юзепчук добровольцем рятує поранених на фронті.

Про історію лікаря розповідає газета «Медичний вісник».

Віктор Іванович – переможець у регіональному конкурсі «Відзнака за професіоналізм та милосердя «Орден Святого Пантелеймона» в номінації «За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців, за свободу та незалежність України у війні з російським агресором» для цивільних медиків.

Віктор Іванович – відомий у Рівному лікар ортопед-травматолог дитячий, який понад 35 років працює в Рівненські обласній дитячій лікарні. За ці роки поставив на ноги тисячі діток. Але маловідомо, що лікар добровольцем рятує поранених. Причому, в найгарячіших точках фронту – Бахмуті, Часовому Ярі та Лимані. 

Чи то хотілося надто бути схожим на своїх рідних дядьків у військовій формі, бо ж один був льотчиком, інший служив на флоті. Чи то було закладено батьками допомагати людям та захищати їхній добробут. Тому з перших днів війни він рятував життя наших бійців у лавах Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова.

«У мене завжди була мрія стати військовим»

Віктор Іванович народився у прекрасному селі Сіянці на Острожчині. Там споконвіку люди сіяли, вирощували хліб, збирали урожай, займались рільництвом, розводили худобу. Батьки працювали у колгоспі. Для трійко дітей слугували прикладом вихованості, ввічливості. Батьки мріяли бачити своїх дітей порядними, освіченими людьми.

Віктор Юзепчук вступив до Київського медучилища, далі була служба в армії, згодом у батальйоні вже служив фельдшером. Закінчив медінститут у столиці за спеціальністю «лікар ортопед-травматолог дитячий». Світила медицини переконували: «Будете знати досконало дитячу травматологію, то й з дорослою справитесь».

Так з 90-х років минулого століття Віктор Юзепчук пов’язав своє життя з Рівненською обласною дитячою лікарнею.

На фронт Віктор Юзепчук вперше потрапив у 2016 році – приєднався до Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова. В його складі перебуває вже на 12 ротації.

«Таких людей ніколи та ніхто не переможе!»

«Я стою тут за землю рідну, за дітей своїх, внуків, за сім’ю нашу та волю», – перебуваючи в Лимані, пояснив свою участь в обороні України Віктор Іванович.

У тилу – дитячий травматолог. На фронті – оперує поранених військових:

«Якщо будете знати дитячу травму, то і в дорослій справитеся. А коли поступають поранені, то надається допомога і не питають – чи ти дитячий, чи дорослий, чи комбустіолог. Треба надати хорошу та кваліфіковану допомогу», – каже лікар.

У польовому шпиталі травматолог працює на добровільних засадах. За таку жертовність отримав нагрудний знак від головнокомандувача ЗСУ – «За збереження життя».

Розповідає, там працюють лікарі зі всієї України – завідувачі відділень, кафедр. Каже, що це спеціалізований та висококваліфікований лікарський колектив, у якому є хірурги, травматологи, анестезіологи, анестезисти, нейрохірурги. Особисто співпрацював з лікарями з Канади, Німеччини, Польщі, Швеції, Австралії.

«Якщо раніше вважали, що наших лікарів треба вчити, то наразі мають до нас їхати вчитися, – каже Віктор Іванович. – Ми й зараз консультуємось, обмінюємось досвідом. Багато моїх колег з мобільного шпиталю набули досвіду, отримали посади. Це «обстріляні» люди, котрі пройшли Бахмут, Іловайськ. Там немає людей, котрі не бояться. Але там є люди, які тебе підтримають, підкажуть, допоможуть.. Такі чесноти, як людська повага, дружба, взаємовиручка, намагання підставити плече, – найцінніше, окрім досвіду, набуваєш на передовій», – каже лікар.

Робота лікаря на передовій – це багатогодинні операції, тисячі швів і сотні врятованих захисників. Віктор Юзепчук зізнається – на фронті йому допомагає багаторічний досвід спілкування з маленькими пацієнтами. Кожного військового, врятованого від смерті, терпляче заспокоює та вмовляє боротись за життя.

Найбільше медика вразив захисник Бахмута, який з розтрощеною ногою півтора кілометра повз до точки евакуації. Лікарям пояснив: хотів вижити, бо обіцяв подзвонити сину на день народження.

«Він приповз, ми надали допомогу. Важка нога, але дасть Бог – відновиться, буде ходити. Але в нього була мета: рідня, діти. Доповзти! І так у всіх воїнів: перемога, їхні діти, держава та земля. Таких людей ніколи та ніхто не переможе!» – пригадав Віктор Юзепчук.

«На духовності та вірі тримається наше буття»

«За кожного, хто на передовій, болить серце у мами, дружини. «Інколи спересердя рідні кажуть: «Куди ти їдеш?» Правильно, інстинкт самозбереження мусить бути. Але треба розуміти – не піде один, другий боронити землю, то ворог буде тут. А його треба вигнати з нашої землі. Мої рідні знають, що я люблю Україну, історію, воїнство, козацтво, тому питання вибору не стояло», – каже Віктор Юзепчук.

«На духовності та вірі тримається наше буття. Там, на передовій, немає жодного, хто б не вірив у Бога, – стверджує лікар. – На моїх очах траплялося, коли куля потрапляла у хрестик або у мобільний телефон і боєць залишився живим. Один з командирів показав мені натільний хрестик, в який влучила куля. Він аж зігнувся від удару. Кажу: ”От за вас хтось щиро молиться», – розповідає Віктор Іванович.

Вже після ротації з медичного батальйону, йдучи вулицею, лікар зустрів гурт військових. Один з них привітався, пригадав як лікар Юзепчук врятував йому в дитинстві ногу та подякував.

«Треба просто робити свою роботу та дивитися в очі. Потім можна спокійно зустрітися. Люди можуть сказати під поганим настроєм що завгодно. Але ти знаєш, що старався, робив все можливе, аби допомогти», – каже Віктор Юзепчук.

У захваті від книжок про українське козацтво, про нашу минувшину

Природа, рибальство, читання, подорожі заполонили вільний час Віктора Юзепчука. Мисливство і раніше не дуже полюбляв, а нині взагалі рука не піднімається вкоротити життя тварині.

Кулінарія – ще одне серйозне захоплення у чоловіка. Найбільше Віктору Івановичу подобається готувати козацькі страви – куліш, борщ.

Це захоплення пройшло довгий шлях із самого дитинства. Віктор Юзепчук ріс старшим у родині, розумів, що треба допомагати. Тож поки мама працювала у колгоспі чи поралася по господарству, вечеря вже стояла на столі.

Що ж до книжок, то історичну літературу Віктор Юзепчук читає упродовж життя. Наразі до рук потрапила книга відомого українського прозаїка Володимира Рутківського «Сині води».

«Якщо знатимеш свою історію, тебе ніхто не зіб’є зі шляху», – переконаний Віктор Іванович.