Перші, хто там вигорають – травматологи: віськовий медик про будні медичної служби

14 Травня 2024, 17:14
Дмитро Литвинчук 350
Дмитро Литвинчук

Начальник хірургічного відділення, старший лейтенант медичної служби Дмитро Литвинчук розповів ро роботу військового хірурга на передовій.

Розповідь воєнного хірурга опублікували на фейсбук-сторінці Командування медичних сил. 

Подаємо текст без змін.

Я маю картинку життя, яке я хочу. Бо воно в мене було і його забрали. Воно в мене було до 2022 року. А до того воно в мене було до 2014го. А потім якісь люди прийшли і позбавили мене цього. Я переїхав на інше місце і знову побудував собі те життя, яке мене влаштовувало. В мене було все, що потрібно - робота, друзі, родина, в мене були свої думки. Зараз в мене знову цього немає. Але я впевнений, що зможу заново відбудувати своє життя.

- Я народився в місті Алчевську. В 1999 поступив в Луганський медичний університет. Після нього проходив інтернатуру з хірургії — і з 2008го року я працював у відділеннях хірургії — спочатку в Алчевську, потім в Луганську.

- Весна 2014го року. Блокпости почали зʼявлятися в квітні-травні. Я жив тоді в Алчевську і їздив в Луганськ на роботу. І десь в середині тієї весни почалися проблеми з транспортом. А вже на початку літа заглушили зв’язок, виключили інтернет, почали вимикати світло. Навмисне створювався інформаційний вакуум. Я тоді мав знову працювати в Алчевську — бо в Луганськ доїхати не міг, навколо міста почалися бойові дії. І вже десь в червні чи липні в місто зайшла бригада «Прізрак» Мозгового. Не всім це подобалося — люди виходили на мітинги, говорили: «чого ви сюди прийшли, йдіть кудись подалі!» - «Ми прийшли вас захищати, ми будемо тут».

- Бойовики прийшли, поставили автоматників, були і їхні поранені. Тоді працювала як авіація так і далекобійна артилерія — тому поранені були і цивільні і військові. З самого початку в лікарні мені доводилося неоднократно спілкуватись з ними. Приходить якось один такий, в звичайному одязі, і каже: «взагалі я російський офіцер. Що вам сказати — це війна. Можна зробити загін навіть з лесятка мавп, якщо там поставити правильного керівника». Напевне так воно і було. Командували в основному росіяни.

- У вересні 2014-го бойові дії вщухли, з’явилась можливість перетнути лінію зіткнення. Я тоді вже розумів, що нема сенсу лишатися. Але ж там повністю було моє життя, там школа, батьки, квартира. А зважитися їхати на порожнє місце - це достатньо важко. Потрібен був час, щоб щось придумати, щоб було куди їхати. І в січні 15го року я переїхав в Сіверодонецьк. Тоді туди перебрався університет і з’явилася можливість навчатися в клінічній ординатурі.

- За сім років я нормально обжився, вже планував життя своє в Сіверодонецьку. Була квартира, робота в мене і дружини, мати переїхала. За ці роки вже і забув, що колись жив інакше. Вже планував садочок, школу, куди мої діти підуть. І потім, в 22му, починаються бойові дії — і вони починаються одразу дуже близько. Вже за тиждень росіяни стояли на околиці Сіверодонецька.

- Міська лікарня — вона на межі міста, якраз з того боку, звідки заходив ворог. Тому наш основний логістичний хаб, який працював, це був Лисичанськ. Від самого початку війни я працював там, у хірургічному відділенні, приймав поранених. Спочатку як цивільний лікар, а потім вже — як військовий.

- Слово «евакуація» для мене зʼявилося лише тоді, коли я почав працювати з військовими медиками. Спочатку ми просто, як звикли, надавали допомогу, оперували, доліковували. А потім, коли потік поранених істотно збільшився, на нашу базу зайшли військові медики. Вони пояснили, що таке евакуація і що нема сенсу довго тримати пацієнтів. Бо ж треба якомога швидше їх відправляти.

- До того мені здавалося, що я бачив все в цивільному житті, в цивільній хірургії. Але військова медицина зовсім інша. Це зовсім інше навантаження. Але ще важче було психологічно. Важко було бачити поранення тих, в кого їх взагалі не мало бути. Це поранені діти або молоді дівчата. Дівчина 25 років, в неї двоє дітей. А ми їй маємо ампутувати дві ноги. Я до такого не готовий був. Потім привозили двох дітей, 2 і 5 років, в них мінно-вибухові, уламкові поранення, в тому числі черевної порожнини. І коли робиш лапаротомію такій дитині, то руки ходуном ходять.

- Робота хірурга в цивільному житті набагато простіша. Ти прийняв пацієнта і займаєшся ним, маєш час його всебічно обстежити. У військовій медицині такого часу немає. Тобі привозять п’ять поранених — ти маєш швиденько з них вибрати найважчих, а всіх інших треба відправити далі. Забрав найважчих - займаєшся. Якщо це одночасно, і твоя увага розосереджена на 3-5 людей, то це дуже важко, і ти маєш адаптуватися.

- В моєму розумінні ти маєш виконувати свою роботу дуже якісно. Кожен випадок обстежити і в кінці видати правильний діагноз. Тут ніхто вже не змгається в ювелірності швів — приходиш до того, що є дві градації - лежачі і сидячі. Сидячі це просто кількість: «плюс 15 сидячих. Всьо, єрунда!» Пропустили, подивилися, нічого, що б загрожувало, немає і вони швиденько їдуть далі. Лежачі...Лежачі стабільні: подивився, перелом кінцівок — відправили далі. Лежачий нестабільний — чому? В тебе немає часу його дообстежити. Ти маєш вже бачити і приймати складні рішення. Не припиняється кровотеча — ти маєш визначитись із джерелом, маєш приймати рішення. Там я бачив хлопців, які закінчили інтернатуру 3-4 роки тому. Але вони приймали такі рішення, що я не впевнений, що міг би після 10 років практики такі рішення приймати.

- Там не має часу, там ти просто без емоцій, ти машина, яка має визначитись і прийняти рішення.

- Найяскравіші емоції — це перші 2-3 місяці. Після того почуття зникають, лиш робота, робота, робота. Бо ти машина. Приймально-сортувальна діагностична машина. Емоції виникають, якщо з’являється щось нестандартне, що може тебе зачепити. А так в більшості це поранення, травми, поранення, травми. Важкі, стабільні, нестабільні. Всьо. Далі, далі, далі... Ти не запам’ятовуєш обличчя людей. Вони змінюються щодня, щогодини. Я не пам’ятаю прізвищ людей, які через мене проходили. Коли спілкуюся зараз з моїми хлопцями, які і досі там, вони розповідають не про людей, а про роботу. За день три лапаротомії, кілька артерій і голова - проникаюче. І я розумію, що вони цілий день там вкалували. Такий цинізм медичний. Але інакше там просто неможливо.

- Мабуть єдине натхнення — це колектив людей, які бачать ситуацію і мислять однаково. Єдині позитивні емоції — це коли о другій ночі виповзаємо з операційної, там ще кілька хлопців зібралися — і кажеш: „ну що, пішли кави вип’ємо!” В нас є дві години умовно вільного часу. Посиділи, порозмовляли, розійшлися. А так — ти не бачиш результатів своєї роботи. Бачиш, що кожного дня привозять поранених. Вони в крові, одежа порізана, турнікети стоять. Йому боляче, йому важко. Там немає ніякого позитиву. Хірург отримує позитивні емоції в той час коли він людину долікував, отримав результат і бачить, що тому стало краще. А там ти не знаєш, як далі складається доля пораненого.

- Перші, хто там вигорають — травматологи. Так виходить, що це переломи, стабілізація і травматологічна ампутація. Хлопець з яким ми працювали казав — „мені здається, що я ампутував надто багато кінцівок. Ніби ціле місто вже пройшло через мене і всім я ампутував ноги...“ Це не та медицина, яка надає якесь ментальне задоволення. Це просто потрібна, щоденна чорна робота. Ти виконуєш і все.

- Важко, коли починаєш аналізувати. От молодий хлопець, таке важке поранення. Ампутація кінцівки — це зміна всього його життя. Якщо це нога то це одне. А якщо це права рука? А якщо це дві руки? А якщо це турнікет, який стояв дві години, якби його вчасно відпустити, то можливо, ця рука ще б лишилась. Можливо якби його трошечки раніше до нас привезли він лишився би з рукою. І от коли починаєш в тому копатися, то взагалі не хочеться жити, уходиш в піке. Тому ти просто виконуєш роботу. Є покази, вже кінцівка нежива — ампутація.

- А колись мені здавалося, що важко приймати рішення в цивільній медицині. Треба пацієнта оперувати чи не треба. Тепер можу сказати — там немає важких рішень. Бо всі ті рішення — це просто механіка. Я не знаю, чи став я сильнішим. В мене просто немає вибору.

- Досить важко було прийняти для себе рішення про мобілізацію. Але я бачив безпосередньо, що значить ця війна, наслідки цієї війни. Одна з найбільших мотивацій — бачити поранених людей, які живуть в цьому місті. Коли приходить нізвидки ворог і починає довбати по містах. Я бачив цей потік поранених, цей потік цивільних. Тому мобілізація — це максимум, яким я можу допомогти. Я не професійний військовий, але бачу, що моя робота дійсно потрібна. Той обсяг роботи, який там виконується — він дуже серйозний.

- Десь я розумію позицію цивільних людей. «А чому я, я не хочу» - але разом з тим розумію позицію військових, які зробили свій вибір. Пішли, мобілізувалися, виконують дуже серйозний обсяг роботи. Але цим людям потрібно дати можливість перепочити. Якщо казати про медичну службу — то в даному випадку йдеться не про справедливість, а про організацію. Питання ротацій мало бути вирішене максимум через рік після початку війни. Неможливо там безвилазно знаходитися і не згоріти. За три місяці ти просто згасаєш. Якщо ти там півроку — то це вже дуже важко. А якщо там два роки працюєш безперервно — то в тобі емоційно не лишається нічого. Це має бути, обов’язково має бути! Лікарі мають мінятися, тому що втома впливає на якість. І в кінцевому випадку це може призвести до погіршення якості надання медичної допомоги. А це чиєсь життя, чиєсь здоров’я. Тому ці питання, на мою думку, мають бути переглянуті.

- Я працював в зоні бойових дій півтора роки. Досвід, який люди отримують там, біля лінії зіткнення, на різних етапах допомоги — це колосальний досвід, неймовірний досвід. Його неможливо взяти ніде. Його неможливо вичитати в книжці. Неможливо навчитися на курсах за кордоном чи десь ще. Ти можеш отримати цей досвід тільки перебуваючи там. Раніше ми їздили за кордон і всі намагалися постажуватися, навчитись чомусь. А зараз іноземці приїздять до нас. Кажуть, вони їдуть нам допомагати. А по факту вони їдуть, щоб набратися того досвіду. Всі ці страшні поранення — це поштовх для нашої медицини прогресувати, прогресувати і прогресувати. Зараз, працюючи тут, на третьому етапі, я бачу фахівців, які за два роки дійсно просунулися вперед. І цей досвід, дай Боже, позитивно вплине на майбутнє і країни, і медицини.

- Для хірурга, який хоче отримати досвід на майбутнє, мобілізція — це просто колосальна можливість. Я, чесно кажучи, працюючи змолодими хлопцями, по доброму заздрю. Я потрапив в бойові дії вже з достатнім досвідом, багато чого вмів, багато чого бачив. А в цих хлопців є можливість за рік пройти те, що я пройшов за десять років. І це дозволить їм прогресувати в майбутньому. Це така корисна мотивація.

- Я розумію, люди живуть звичайним життям, і тут їх змушують від цього всього відмовитися. „...А чого ми маємо? А чого ми? Нехай хтось інший!“ Тут, де я зараз, люди дійсно живуть мирним життям. І неможливо пояснити цим людям, що ти відчуваєш. Якщо людина не бачила, якщо людина через це не пройшла, ми не зможемо розмовляти на одній емоційній хвилі. От якщо чесно, якщо мені дійсно треба поспілкуватися, поділитися емоціями, то я дзвоню тим хлопцям, з якими ми служили там, на Сході. Я розумію, що ми на одній частоті з ними. Я розумію їхні проблеми, вони розуміють, як я все це бачу. Тут важче знайти спільне по духу коло спілкування.

- Так дивно, коли приходять і говорять - «от це ТЦК, ця мобілізація... Ну якщо що, то ти зможеш мені від цього ТЦК смотаться?!», - Ну якось це не по адресу, взагалі. Не до мене точно

Коментар
25/06/2024 Вівторок
25.06.2024
24.06.2024