стрічка

Врятована від ковіду, або Історія одного подружжя

18 Грудня 2021, 16:40
Врятована від ковіду, або Історія одного подружжя 3654
Врятована від ковіду, або Історія одного подружжя

Вона чекала його в день їхньої зустрічі, коли підійшов знайомитися.

Того вечора однокласниці вмовили її піти на майданчик, де на двадцять першу годину збиралася молодь. Батьки не хотіли, аби їхня дитина гуляла так пізно. Подруга Люба підійшла до її мами:

– Тьотя Аня, пустіть Машу з нами в кіно на дев’ять часов.

– Ого, на дев’ять часов. Я не пущу.

– Та ми ж ідемо всі, ми її додому приведемо.

Вмовили. Прийшли на майданчик, хлопці вже грали на гармошці й акордеоні. Подруги добре знали Васю і познайомили з ним Машу.

Не встигли зустрітися, а Вася вже не відходив від неї. Як треба було йти, сказав: «Проведу».

– Не треба, я сама піду.

– Я проведу.

Ішли. Вася розповідав про сестру Олю, яка вчилася в Чорткові.

– Дай її адресу, – мовила Маша. Тоді було так модно – листуватися з кимось. Вася записав адресу на коробці сірників.

– Мене ж в армію заберуть.

– Заберуть, то заберуть.

Минув час і Маша з подругами написала листа його сестрі. Оля ж розповіла брату: «Якісь дівчата із Києва надіслали мені листа з такої от адреси». Після цього Вася написав Маші перше письмо.

Вона чекала його, поки писав листи з армії.

Мав відпустку – заїхав. А як поїхав – стихло. Пів року без листів. А тоді Маша саме сфотографувалася. Світлина вийшла така гарна, що не могла натішитися. Вона підписала нового листа й додала до конверта ту світлину. Написала: «Може ти про мене забув, так я тобі про себе нагадаю».

«Чуєш, то ж доля. То доля. Я відправила йому фотографію, у нас знову почалася переписка. І все – він мені у письмі в любові зізнався».

Вона чекала його кожного візиту.

Захворіла на ангіну. Він дбав про неї. Носив таблетки й все потрібне. А тоді запитав: «Ти вийдеш за мене замуж?». «Так, вийду», – відказала відразу.

«Дай Боже всім дівчатам таких чоловіків, як був у мене Вася. Він мене ніколи не обіжав, не лаяв, ніколи поганого слова не сказав. Ми прожили 58 років разом».

На тому п’ятдесят восьмому році Василь Прокопович не зміг її зачекати.

«У вас – корона»

Марії Петрівні вже 76 років. Вона пенсіонерка. Двадцять дев’ять років працювала старшим контролером на ринку. Двоє синів. Пів року тому Марія захворіла.

«Почалося з кашлю. Але я не звертала уваги, бо в мене хронічний бронхіт. Температури зразу не було, просто слабкість. А потім хуже, хуже, хуже».

Телефоном оповіла всі симптоми сімейній лікарці. Та сказала, аби Марія викликала швидку. Лікарі зі швидкої повідомили, що це двостороннє запалення. Вони мають забрати її до лікарні.

«Але у мене такий слабенький Василь був. Сказала «швидкій», що я не поїду. Я зателефонувала своїй сімейній лікарці. Сказала її, що лікуватимуся вдома, бо ж у мене хворий чоловік.»

Минуло три дні. Марії ставало гірше й гірше. Вона почала задихатися. Сімейна лікарка знову сказала викликати швидку. У швидкій повторили: двостороннє запалення. Треба було їхати.

Після другої швидкої допомоги, Марія Петрівна погодилася. Тиск – сімдесят на шістдесят. Збиралася швидко.

Третя клінічна лікарня міста Києва, куди доправили пенсіонерку, знаходилася через дорогу. З машини «швидкої» Марію Петрівну вже вивозили на візку. Зробили рентген, взяли на аналіз кров, провели тест на коронавірус.

– У вас, Маріє Петрівно, корона.

– Да ви шо, я не вірю, – відповіла.

– Ні, у вас – корона.

Жінку повезли на візку до реанімації та підключили до кисню.

«Помирали кожного дня: два-три, два-три»

Марія Петрівна дванадцять діб пробула в реанімації.

«Люди помирали кожного дня: два-три, два-три – це, як закон, вивозили мертв’яків», – розповіла жінка. Маріє Петрівна побоювася. Лежала і не знала, чи переночує ніч чи помре.

«Такий стан, що сам собі не віриш. Я за себе боялася, і лікарі за мене боялися».

Медики не думали, що вдасться врятувати жінку. Стан був важкий. Всі були у невідомості. Кожен день у реанімації був, наче останнім.

Особливо жінка переживала за свого чоловіка Василя. Він сам був у непевному стані. Не так давно також перебував у лікарні. Чоловік мав вже хронічні проблеми із легенями, хворів також з урології. Крім того, у нього були погані аналізи.

Коли жінці стало ліпше, її перевезли в загальну палату.

У палаті – нові й нові хворі. Одного разу доправили 28-річну жінку у важкому стані. Вона не хотіла лежати на животі, як радили лікарі. Постійно пручалася, нікого не слухала. Не одягала кисневої маски. Лежала на спині. За добу забрали її в реанімацію. До вечора вона померла.

«Тоді другу жіночку таку уже старшого віку привезли до нас в палату. Вона також померла. Помирало дуже багато. Дуже багато».

Марія Петрівна, коли пригадувала час у лікарні, трохи задихалася. Хвороба дала ускладнення на ноги. Почалися проблеми з пам’яттю. Забуває часом, що вона щойно казала. Тільки минуле хвороба не зачепила. Минуле пам’ятає добре. Такі проблеми з пам’яттю мали й інші в палаті жінки. Лікар сказав, що вона відновиться. Так і не відновилася.

«Я без тебе умру»

Коли Марію Петрівну мала забрати швидка, Василь особливо переживав. Чоловік плакав:

– Я без тебе умру.

– Да не вмреш! – говорила жінка. – Я тиждень там полежу. Покапають мене трошки, підлікують, і я приїду.

Марія Петрівна не думала в той час, що в неї коронавірус. Вона припускала, що це просто запалення, таке вже бувало.

Василь Прокопович помер, коли жінка перебувала у важкому стані в реанімації. Його тіло спалили в крематорії, як хворого на коронавірус. Похорон відбувся без Марії Петрівни.

«Я була ніяка – як тряпка. А тут ще й таке горе сталося. Можеш уявить, який в мене був стан?»

На тринадцятий день ситуація почала покращуватися. Легені Марії Петрівни стали працювати та очищуватися. Спочатку права. Ліва довший час відновлювалася. Смаку і запаху жінка не відчувала. Будь-яка їжа здавалася ніякою. Їжу привозив син, а готували сусідки. Рідні допомагали, як могли.

На сімнадцятий день Марія Петрівна просилася додому.

«Випишіть мене, – із слізьми промовляла жінка. – Я буду вдома все робити, що скажете. Тільки випишіть, бо нерви вже не витримують».

У лікарні знали, яке горе сталося у жінки. Тому сперечатися не стали.

«Я вже не могла там лежати, дивитися на то все, – зітхала – Як люди страдають. А привозили й далі дуже важких. А це все в одній палаті».

«Сусідка заразила мене»

Коронавірус Марія Петрівна підхопила від сусідки, як вона гадає. Сусідка-пенсіонерка мешкала разом з сином Олегом неподалік. Син постійно сидів на сходах будинку і кашляв. Сусіди часто вживали спиртне.

«Вона заболіла. Ну вона ж не сказала. А вона ж кашляє, кашляє, кашляє, кашляє. А вона така горілку любить випить. Така собі баба. От. А та її собака голодна вічно виє. Так я ж їсти їй носила. Заходила у її квартиру, спілкувалася інколи».

Син сусідки Олег помер від коронавірусу. Сама пенсіонерка пролежала у лікарні півтора місяця у важкому стані. Зараз знову випиває горілку.

«Я вже їсти її не ношу, – трішки посміхнулася Марія Петрівна, – їй Богу. Але ставлю в куток в кульку, то вона забере. В хату вже не йду. Не хочу вже я».

Марія Петрівна, як вже два місяці, зробила щеплення від коронавірусу. Каже, що другий раз таке пережити не хоче. Щеплення зробили також і два її сини: Юра та Валєра. Тепер у жінки страх до хвороби. У будинку, де мешкає пенсіонерка, померло від недуги близько двадцяти людей, із них усі старшого віку.

«Оце зараз дівчинка чи сім чи вісім років. То забрала її швидка, здається, три дні тому. То казали, що дуже в тяжкому стані дитина. То як там її буде, Бог його знає, чи вона виживе чи не виживе.»

Дорогою додому

Василь говорив дівчині: «Я проведу».

– Не треба, я сама дійду.

– Ні, я проведу.

П’ятдесят вісім років йшли.

Ольга БОМКО

Стаття підготовлена в рамках конкурсу СторіМейкер-2021 "COVID-19: випробування людяності в епоху пандемії.

Коментар
27/05/2022 П'ятниця
27.05.2022
26.05.2022